неділю, 19 жовтня 2008 р.

11-й день

Ранок. Учора вечером цей ліс видався якимось хмурим.. а зараз коли виглянув з палатки – то «по просту з усмєхем» :).
…..
Пізній вечір. Стоянка Тепла. Можна сказати, що то ключовий момент походу, а всі попередні дні йшов до цього місця. Побуду тут пару днів, а там буде видно…
Все більше і більше підвисаю… життя ніби уповільнилося.. гори ще більш чаруючі, вогонь яскравіший і тепліший, їжа смачніша… коли відхожу від стоянки 30 метрів до хребта і бачу що навкруги, то.. хочеться присісти….. та ще й місяць сьогодні повний… люблю такі моменти, коли тліюча жаринка стає для мене унікальним видовищем, і весь світ поміщається у ній…

Сьогодні десятий день.


Не було то бажання, то часу, то сил щось писати за попередні дні… от зараз хіба щось спробую... вогонь світить і гріє, вітер грає деревами, осінь шумить листям, а я маю натхнення :)
Отже, коротко пройдусь по тим дням, що пропустив:

6-й день
Вагався чи підходити за той день до Попа Івана Чорногірського, а на слідуючий уже до обсерваторії, чи зразу через нього під Смотрич… Дорога зробила своє – заночував коло розвалин під Смотричем, по-сусідству з двома поляками скайдайвінгістами. Наслухався про небо, хмари і гори до яких летиш з верху і в середині новим вогнем розгорілось старе бажання скочити з парашутом і відчути себе птахом.

7-й день
Неймовірної краси ранок!
Відчуття радості та ейфорії не затьмарила навіть простуда, шо в притул підібралась за останні дні. День ходьби по холодній Чорногорі зробив своє… до місця стоянки дійшов з температурою точно за 38 градусів і геть без сил… одне тішило, що нарешті дійшов, та ще й куди! То була стоянка яку сам робив і зупинявся другий і останній раз ще 3 роки тому. Довго шукав спуск до того місця, але воно того варте.. бувало не туди підеш і обов’язково шось цікаве там найдеш…
Час іде, а все ніби й не міняється. Одразу впізнав недогорілі поліняки і заржавілу бляшанку від згущенки під ними: все це я залишив в такому ж положенні останнього разу… то як приходиш до дому, туди де давно не був.

8-й день
Найважчий ранок!
Думки про те щоб вертатись до дому. Простуда в повному розгарі. Години 2 вилазив зі спальника, ще годину нічого не робив а сидів і втикав.. потім поволі почав приходити до себе. Таблетки, вітаміни, настойка кореню, каплі, чай і гарячий суп зробили своє діло – із температурою, слабістю в тілі, поволі, дуже поволі, але пішов до Петроса повз Говерлу.
По краєвидам і по красі самих стежок, то один із самих улюблених переходів, головне що стежка там така, що інколи здається що нею ходив ще сам Довбуш зі своїми хлопаками.
Називаю то місце аляскою, і не тому що там так холодно, а тому що постійно відчуваєш присутність ведмедів, бачиш повно слідів, кал та й місця майже не ходжені.. фантика там не найдеш ))).
Під Петрос прийшов замучений і щасливий дивак, який побував на алясці, бачив потічок що тече сам собі на зустріч, небесне світло що освітило осінній ліс і на останок стоїть під своїм першим «гірським коханням» ))

9-й деньСніданок з видом на Петрос у ранковому світлі, горгани-острови у білих хмарах та блискучу Говерлу.
Цього дня зробив вихідний, пів дня лежав на сонці, їв афини і гогодзи, робив манікюр )), підшивав одяг, підклеював взуття, дещо поправ і т.п.
Вечером на найкрутіших схилах Петроса збирав самий пахучий в світі чебрець.
Дома ніколи так швидко не відступає хвороба…
В горах учишся вдовільнятись малим. Один завалявшийся сухарик чи ромашка-маргаритка, що не зрозуміло звідки взялась, можуть принести купу задоволення і радості.
Давно думав, що якби в суспільному житті використовувати ті ж навики і поводитись так як в горах, то було б не зле: ніколи не переймаєшся, що «зараз шось не так», просто і спокійно міняєш ситуацію на краще, а не виходить, то розслабляєшся і перечікуєш «негоду», постійно дивишся і намагаєшся розуміти що робиш і для чого.
Цікавим був вечір, години зо дві (поки не заснув, може й довше то тривало та я уже спав) жалісно завивав вовк, метрах в 100-200 (важко сказати).. тєжко йому шось було.

10-й день (сьогодні)Так не хотілось йти звідти, така туга була на серці, але розумів, що треба, бо продуктів залишилось на 2 рази поїсти.. тай на Теплу дуже хотілось. Як завжди присів перед виходом біля вогню «погріти руки»… холодний ранок, куди йдеш?.. тут вогонь, дрова, вода.. так часто думаєш, але потім «налітає вітер перемін» і кличе в дорогу, манить нове і незвідане.. і тоді з легкою тугою на серці але з рішучістю залишаєш «насижене місце» і йдеш далі… йдеш і шукаєш.. і не важливо що найдеш… важливо, що шукаєш! От і зараз сиджу не відомо де, в якомусь буковому лісі (десь під Чорною Кливою або під сусідніми горами зі сторони Закарпаття). Аж трепече в середині коли думаю, що завтра знову йду далі, а дороги не знаю. Дитяча радість трепече, коли йдеш і не знаєш, що там за поворотом, що там за тим горбком, рот часто відкривається а очі випучуються від подиву і все частіше з’являється посмішка :)).. то як розказував Сташек про стрибки у небо: «то тілько на почонтку, перед скокем, трохи страшнє, а кєди юш в повєтшу і летіш – то попросту, цалий час з усмєхем)))»

Сьогодні скуплявся в Ясені… люди, в своїй більшості, навіть не уявляють, на скільки їхнє життя прекрасне!!!
… і ще :))))), коли купив в першому магазинчику в Лазещині кусок халви, то вибіг на вулицю і одразу розвив і почав їсти на ходу )), подібне було перший раз зі мною )))), хотілось кричати від задоволення: ХАЛВААА!!! )))))

5-й день

Знову важкий та ще й дуже насичений день, але прекрасний день.День як кажуть починається з ночі… ніч видалась довга, а сну в ній мало….
Вийшов біля пів 11-ї. «Добрі люди» туристичні вказівники на стовпах прибили у інші від правильних напрямки – дивують мене такі вчинки. Тут сам не знаєш куди йти а вони ще й «ставлять палки в колеса». Отак і в житті… самі нікуди не хочемо йти і часто заважаємо іншим… може тому що нам не хочеться знати що хтось «дійшов», а ми стовбичимо на місці… спокійніше коли бачиш що всі так як і ти товпляться в одному й тому ж багні………….
Добре, що мав карту і орієнтувався де я є і куди мені треба – на роздоріжжі звернув в потрібну сторону.
від ранку було затянуто хмарами, але мав надію, що піднімлюсь вище них. І дійсно, уже через пів години ходу почались відкриватись види…. ООО! це була винагорода, винагорода за два останні дні, за минулу ніч, за те що я тут…
Яка ж красуня Феркеу! побачив її окутану пухнастими хмарами, з яких вона поволі виринала і закохався. Не віриться, що це Карпати, правда румунські. Повезло румунам, що мають таку гору, але не повезло, що не мають можливості сповна оцінити її велич і красу з нашого боку )))), з наших гір. Не довго я тішився краєвидами, скоро знову затягнуло хмарами.
В цей день було багато вершин, багато доріг, болото, погранки, афини, тетерів чи шось схоже, гогодзи (ух нажерся)…. нарешті вечір – це перший вечір від початку походу, коли не має дощу і сухо, можна спокійно посидіти біля вогня.
Ще починав варити кашу мав дивні передчуття, в результаті, коли знімав уже готову – то вилив половину на карпатську землю… о, зірки появились, давно я їх не бачив…. так от, розлив кашу і згадав слова тьоті Шури, хазяйки на квартирі в студентські роки, : «ешь, но со стола вставай голодным» :)).
Вийшов місяць із за хмар.. прямо над Стогом… тільки сьогодні почав відчувати по справжньому, що в горах, що живу… так хочеться жити, а не існувати, і не тільки в горах… просто тут легше, тут можна відгородитись від клопотів і мирських турбот.
Як же ж добре, що я так довго дивився на ту суперову колибу і таки пішов далі, і заночував під відкритим небом. Коли розкладався то був у хмарі, а тепер бачу, що практично на хребті і довкола краса, а місяць помагає все це побачити… о, чай забулькав.

4-й день

Вийшов з колиби ще тільки світало, дощ невеликий але продовжував падати (моросіло цілий день). При підході до кордону побачив «румунських біженців» або «диверсантів» - диких свиней ))), спочатку на дорогу вибіг здоровий кабан (як потім виявилось самка), подивився по сторонам, закрутив хвостом як у мультфільмі)), озирнувся на зад і поволі попрямував через дорогу на Україну, за ним квапливо один за одним пробігло п’ятеро маленьких поросят. Був від них десь за 40 метрів, благо кабаниха не помітила мене, а то з своїм рюкзаком я б далеко на втік… подумав спочатку, що добре було б їх сфотографувати, але вирішив, що то геть не метелики і вони можуть зовсім по інакшому на мене зреагувати коли я почну за ними бігати )))).
Потім був не дуже довгий але мокрий і не легкий підхід до г.Мезипотоки. Вкотре переконався, що вогонь можна розвести майже за будь-яких умов. Спиляв невелику ялину сухостій, нарізав пару кубанців, і з допомогою ножа поколов один з них на тріски…. а який супчик вийшов потім.. ммм, смакота.
Вечером, коли ячмінна солодка каша уже доварювалась, дивився на вогонь і грав на дримбі, вогонь пригрів і я розвернувся спиною до нього, на голові світив ліхтар і туман, що стояв довкола, «ожив», тисячі дрібних частинок води кружляли переді мною у несамовитому танці, вони то закручувались у чудернацькі завитушки, то проносились швидко у сторону, то повільно підіймались у гору, то налітали на мене, від чого виникало враження ніби лечу крізь всесвіт між зірками, а коли заграв на дримбі, мелодія вийшла басиста і затяжна… не довго грав, бо відчув, що відлітаю в «далекі краї»… якось не готовий був, тай каша підоспіла :))

3-й день


Вже 16 годин сиджу в палатці, не перестаючи падає дощ, вогонь розпалити не маю можливості, бо стою десь на спуску з Попа Івана (не знаю чи на українській чи на румунській стороні), довкола трава і поодинокі кущі ялівцю. Половина одягу, включаючи взуття, мокра.. пообідав трьома листочками ковбаси і декількома жменями сухарів, запив водою з джерела, яку нагрів до літньої в пластмасовій бутилці від пива в спальнику. Холдно, мокро, безпросвітно, на дворі не видно далі ніж за 50-100 метрів.. вже б ішов, але куди ?.. вчора в вечері втратив кордон і тепер не маю уявлення де він… але що саме дивне в цій ситуації, так це те що я не відчуваю тривоги, в грудях вільно, там не має темно-гарячого згустку, який їсть із середини… так, холодно, мокро і голодно, і не відомо коли це все скінчиться, але це все надає тільки гостроти… чекаю ще годину а потім йду шукати місце для ночівлі поблизу лісу… хочу вогню.
Вечір. Знайшов, але як завжди, не те що шукав )). Знайшов колибу, чому дуже зрадів, колиба виявилась досить пристойна, панська я б сказав: супер лежак, не продуваєма, з буржуйкою та ще й верандою. Все би нічо.. але ж колиби тут не повинно бути)).. все стало на свої місця коли побачив написи на стіні румунською.. Румунія!.. а це вже цікаво ))… в результаті півтори години гулянь під дощем у порваній накидці таки знайшов кордон.. палатку я поставив в 3-4 кілометрах від нього на території Румунії, правда нічого окрім самого кордону і написів на колибі не вказувало на те що це інша країна.. ті ж самі ліси, потоки і гори.
Наважився перебратись в колибу, висушитись за ніч а з ранку на кордон і далі по хребту.. не хочеться здибати румунських погранків і провести решту відпустки в румунській в’язниці )).

2-й день


Пішов не тою дорогою, зтратив 50 хв часу і не мало сил, вже було почав розстроюва- тись, що так сплужив, але вчасно схаменувся, подивився зі сторони на те що сталось… так, втратив час і сили, але там я поїв ожинів, сфотографував чудернацького коника стрибунця, побачив декілька гірських потіків, зняв на відео листок на павутині.. і як почав думати так, тобачу а біля стежки під листком здоровенна ожина (при чому довкола не було жодної) – сприйняв то як дарунок за правильні думки від сущого, а був би далі бідкався то заблудив би ще далі, або в кращому випадку зашпортався і впав або за шиворіт залізла б якась кусючка.
Коли вийшов під хребет (дуже важкий вихід був)… ооо, то був кайф, так багато афин я давно не бачив, та щей в таку пізню пору.. не довго дивився на них… в основному їв ))). Коли вирвався з полону афин то попав у більш небезпечний полон : метелик, такого бачив вперше, поки сфотографував пройшло хвилин 30, набігався по кущам і схилам досхочу…
Жербан – кльова гора! Тут уже бачу незвичні для себе Карпати.. в 17:00 обід на Жербані а потім траверс Попа Івана.. зрозумів що до темна не вспіваю… таки не вспів… дуже скоро стала ніч, дощ, гроза… на хребті висотою 1600 м.н.р.м. в дощ з блискавкою і в ночі не дуже затишно, та ще й зрозумів, що дорогу втратив… почав крутий спуск у низ до лісу і води.. найшов воду і на першому ж менше більше рівному місці розбив палатку, на суху повечеряв і валюсь спати... а дощ лупить..

1-й день




Спав не цілих 3 години… встав дуже легко і одразу, достатньо було 1-го з 3-х будильників. Їхав в автобусі до Коломиї і відчув як мені легко і спокійно… роблю те що хочу, те що подобається… така звична, здавалось би, річ… жити своїм життям… від усвідомлення цього і переповнення радістю сльози потекли потоками, плакав як мала дитина, і це були сльози радості і одночасно суму, суму через те, що так рідко останнім часом йду «своєю дорогою»…
Добрався поїздом до Рахова, а там на автобусі до Ділового. Погранки дивувались, що сам, але не довго вагались і дали дозвіл на перебування в прикордонній смузі.
Люблю ходити по невідомим місцям, але з таким рюкзаком як сьогодні далеко не зайдеш, от і вирішив добратись до першої води за селом, ночувати там і їсти все найважче по максимуму ))).
Довго йшов до першої води і коли побачив потічок, що тік через дорогу то неймовірно зрадів, пити хотів страшно… допустив дві помилки, набрав води після того як вона стікала уже з дороги і не понюхав та не попробував наперед а одразу зробив декілька великих, жагучих ковтків… то було шось жахливе : то була не вода а рідина яка по смаку і запаху була схожа на суміш в рівних пропорціях з мазуту, гною і води (правда була менше більше чистою на вигляд). Виявилось що той потічок метрів 50 тече по дорозі а потім вже стікає на сторону…. За годину уже стояла палатка і горів вогонь, а я після промивки шлунку марганцем нажерся як свиня )))
Біля вогню не посидів бо почався дощ…
Загалом сьогодні був чи не найкращий мій день народження… ні був кращий, минулого року коли ми з Ханом і Вітасом стояли на молочарні під Хомяком і їли уху )).. але якщо врахувати те, що сьогодні здійснилась давнішня мрія (вибрався у цей похід), то таки найкращий… я знову народився!

Записи з походу

Уже декілька років планував і мріяв про довгий похід у гори самому. І от нарешті ця мрія знайшла свою маленьку але таки реалізацію.
Похід Карпатами (03.10 - 17.10.2008) починаючи від Мармарошського Шербана, по кордону до Стога, Піп Іван Чорногірський, Смотрич, по хребту до Данціжа далі на ліво до озер, потім траверс решту Чорногори до перемички, Петрос, через с.Ясеня на Чорну Кливу, до Руської, вихід на Плоску з боку Климпушів, перевал Столи, під Довбушанку, через перевал Переслоп в Яремчу. Через брак то сил то здоров'я то погоди залишились з боку Свидовецький хребет, Довбушанка з Полєнським, Синячка і Білий камінь.... але то не біда :) Душа отримала свято на два з лишнім тижні, які зараз здається пролетіли як один день, скільки всього було...

Не знаю , може й не варто , але...

Хочеться поділитись, а інколи коментарі чужих людей ще й допомагають по новому зрозуміти звичні для себе речі.

Викладаю частину похідних записів, в житті щоденника не веду, але то були особливі дні, і хотілось якомога більше від них залишити.

пʼятницю, 5 вересня 2008 р.

найшов цей запис у чернетках))), тоді не опублікував, а зараз думаю що можна ))

це просто срака!... як же ж далеко можна зайти в сторону від наміченого і необхідного !....

четвер, 7 серпня 2008 р.

втомився.... але відчуваю що живу

так багато було в голові, а сів щось писати і всьо розвіялось...
ніби думки залишились, а писати не маю що, все якесь порожнє...

понеділок, 21 квітня 2008 р.

...............

бачив сьогодні сонце.... чому ж .... задаю питання і знаю відповідь... шукаю там де знаю що не знайду....... чекаєш то сонце, чекаєш... настає час сходу а на небі густі хмари.. немає сонця для мене сьогодні.. може буде завтра, а може після завтра... але ж має бути.. знаю, що повинно бути... бачу сяйво крізь хмари... і нехай сьогодні воно зійшло не для мене, але зійшло і когось зігріло..... я почекаю... ще маю трохи часу.. і прийде час коли воно зігріє і мене...

четвер, 3 квітня 2008 р.

Можливо я забагато хочу?



Якось намагався сформулюва
ти для себе, що я б хотів від можливих майбутніх стосунків, не дуже виходило тай бажання особливого записувати щось з цього приводу не було. А от сьогодні мав розмову з однією Хорошою Людиною, в якій малу долю своїх міркувань виклав, насмілюсь виставити їх на Ваш розсуд.

Вона: Ау!

Він: хай :)
заблукала ? ))
можу показати дорогу..

Вона: покажи!!!

Він: ну спершу скажи куди тобі потрібно?

Вона: до твого серця!!!

Він: ойойойойойййй!!!
а ти впевнена, що це саме те що тобі потрібно?

Вона: ти сказав що підкажеш!! Веди!!!

Він: не все так просто з моїм сердцем... туди дуже важко потрапити і майже не можливо
звідти повернутись назад... а в середині не завжди так добре як би хотілось..

Вона: То ти мене проведеш?

Вона: ну говори

Він: тоді я можу показати напрямок, а йти тобі доведеться самій
по дорозі прийдеться відкинути зверхність, надмірну важність і гордовитість а одіти простоту...
жіночність буде пропуском на багатьох етапах шляху...
тобі часто буде здаватись що "ось воно, дійшла", але то буде омана, за якою знову буде виднітись в далечині поставлена ціль...
багато буде хибних шляхів, які доведуть до "вершини" в притик, але з скельної сторони і далі там не буде дороги, що змусить повернути назад...
на шляху буде моментами важко і боляче, але це сповна компенсується "квітучими долинами і співом пташок"...
коли дійдеш до дверей, то пам’ятай : ти входиш як давно очікуваний гість а не владний господар... великі почесті і шана чекають на тебе в середині, але при умові що все з чим тебе впустили буде залишатись при тобі і ти не забудеш що є гостем...

Вона: а якщо мені захочеться назавжди залишитися там і стати господинею?

Він: якщо тебе впустять туди, ти зможеш залишатись там так довго скільки забажаєш,
ніхто не буде тебе ні тримати ні виганяти.... але не забувай, господар там вже є!

Вона: то я запізнилась, якщо є господар?

Він: я господар, який чекає на гостя
гість на правах господаря... але все ж таки гість.

Він: як на мене, ідеальний варіант, коли поруч живуть два сердця, які гармонійно б'ються
в один такт, а їхні господарі є постійними гостями один у одного...

середу, 2 квітня 2008 р.

Життя змінюється?

На днях поміняв роботу. Нова робота схожа на попередню тільки назвою посади, а все решта зовсім інше: інше місто, повністю незнайомі співробітники, інший графік, характер роботи відрізняється на 95%, самої роботи меньше (плюс), за вікном не шумний ринок а церква і звуки її дзвонів... в зв'язку з переїздом закинув тренування, режим змінився, появилась ціла купа нових знайомих... зовнішня сторона життя змінилась в рази!?
Але не тут то було! То тільки здавалось мені, що відбулись кардинальні зміни.
Сьогодні сиджу сам в кабінеті і допераю, що насправді нічого не змінилось в моєму житті... були якісь здвиги на півтора тижня, поки не звик до нових обставин (одні умови замінились на інші), а далі та сама рутина, яка тільки трохи відрізняється зовні від попередньої... Зрозумів, що за останні декілька днів я моментами починаю ставати тим самим гвинтиком, тільки уже в іншій системі... але суть не міняється.... Це настільки важко бути в системі і не бути частиною цієї системи.....
Ми міняємо роботу, місце проживання, коханих, захоплення... і все це тільки зовні.. ми залишаємось тими ким були... ми нікуди не рухаємось, бігаємо від одного до другого, не знаходимо вдоволення і нарікаємо що світ не досконалий, люди погані, любові не має, грошей завжди мало, а кому вже достатньо то виявляється, що вони не приносять щастя і тому подібне...
.. можливо ми дійсно шукаємо не там де треба?
.. шукаємо внутрішнього вдоволення зовні..........

вівторок, 25 березня 2008 р.

Ціль



Здавалось би, що такого складного - обрати ціль в житті... не обов'язково якусь особливо значиму, а просту, звичайну, але свою ціль! ... а ні, не все так просто, як на перший погляд. Всі пошуки своєї цілі серед тих які поставлені звелись на ніц. Так, чогось хочеться, чогось бракує... але чого саме? І тут виходить парадокс - чогось хочеш, намагаєшся, робиш для цього багато, але нічого не досягаєш... ну принаймі точно не досягаєш того, що б принесло вдоволення, завжди залишається "голод". Я це розумію, як сісти в маршрутку, яка не має маршруту, а кружляє по одному кварталу... а ти ж хочеш кудись доїхати, правда не знаєш куди, от і кружляєш знову і знову по вже давно знайомим провулкам і дивуєшся чому тебе нічого не тішить. Треба знати що тобі потрібно, сісти в маршрутку, яка прямує саме в то місце, розслабитись і просто чекати коли водій скаже: кінцева зупинка - Життєва Реалізованість.

Думаю так :)

неділю, 23 березня 2008 р.

Сторінки життя


Дійсно, життя як книжка, непрочитана книжка... і я не буду перечитувати одні й ті самі сторінки свого життя, а буду гортати цю книжку, сторінка за сторінкою... йти у невідоме.

Трохи думок про любов і Любов


Cогласен что для того чтобы искренне сказать "Я Тебя Люблю" должен быть определенный уровень отношений, должна быть та самая Любовь... но уверен так же и в том, что Истинная Любовь утихает с того момента когда прозвучало "Я Тебя Люблю".
Мы начинаем говорить слова когда ощущаем пустоту... просто помолчать и чувствовать другого становится тяжело, мы боимся что другой почувствует эту пустоту и нашу неуверенность в своих чувствах, и тогда мы начинаем убеждать другого и в первую очередь самих себя в том что все замечательно... и говорим: "я тебя люблю".
Если кому то доводилось говорить эти слова по настоящему их чувствуя, тот поймет меня.. как тяжело сказать в первый раз и как становиться чуточку не по себе произнеся впервые, но насколько легче с каждым последующим разом, пока это не превратиться в рутину.
Немного не так выразился как хотел..
Момент когда чувства переходят в слова действительно нормален и он как правило должен наступить, но вот только немногие идут дальше в отношениях, открывая каждый день в близком человеке что-то новое познают друг друга больше - и тогда пламя Любви снова вспыхивает с еще большей силой (может уже не так сильно слепит, но намного больше греет), чтобы со временем поутихнуть... и с каждым таким циклом Любовь все глубже, но в то же время еще трудней достичь следующего "уровня".

суботу, 22 березня 2008 р.

Про депресію (також з розмови)


Я понимаю депрессию, как...
...это вроде как стоишь над обрывом на горе, ты был нацелен идти в перед, но там пропасть, и ты стоишь в замешательстве,... можно опустить руки, сесть и растраиваться от неудачи, ... можно кинуться в пропасть... можно вернуться назад... а можно посмотреть с края пропасти в даль, и увидеть там свою цель, потом посмотреть по сторонам и определить другой путь… с высоты это легко сделать..

Частина розмови з хорошою людиною..


...це одна з найбільших людських помилок : приходить щастя і ми починаєм думати коли воно піде, не беручи все що воно може дати поки є... ми постійно живем тим що буде, або шкодуєм чи переживаєм за тим що було, тобто постійно центром наших думок є періоди яких по великому рахунку не існує (минуле і майбутнє), при цьому втрачаючи реальність.."...щастя скоро минає, і що тоді буде..." - що буде те буде, яке це має значення зараз, його не має і воно не може вплинути на теперішнє.

Уяви Ти стоїш з людиною до якої в тебе були особливі почуття довгий час, але так сталось що ви не могли бути до цього разом, ти так багато мріяла про його поцілунок і ось якимось дивом сталось так що ви зблизились на мить, ваші губи майже торкаються, він сповнений бажання як і ти... що ти будеш робити?... відхилишся і почнеш думати: "а що буде коли я його поцілую, може не варто, а коли він мене кине через декілька місяців, я тоді буду страждати.. а може мені не сподобається як він цілується.. а може він кусається :).."...... ,чи ти з жаром вп'єшся в його губи? Ти не знаєш що буде, а що ні. У тебе є тільки ця мить, яку ти можеш використати, а можеш втратити.

Я думаю що до життя, до кожної його хвилі потрібно відноситись як до коханої людини, яку давно не бачив, брати все від "зустрічі", і не забувати що вона можливо скоро піде, але не зациклюватись на останньому. Якщо ми цю мить сповнимо шастя, радості і благодаті, то послідуюча мить буде такою ж. Нещастя ніколи не приходить раптово, у нього завжди є передумови (тільки ми не завжди звертаєм на них увагу). Думаючи про погане, ми його притягуєм, подібне притягує подібне.

проблеми

Я не залежу від проблеми, проблема залежить від мене.Захочу – пригнусь під гілкою; захочу – наб’ю на голові шишку; захочу – обійду дерево; захочу – зламаю гілку; захочу – поверну назад. Гілка нічого не вирішує, вирішую Я!

бути вільним - дати можливість бути вільними іншим

Кожна людина вільна. І я повинен поважати чужу свободу. Я не маю права втручатися ні в чиє життя. Від того що мені щось потрібно, не повинні залежати інші. Моя свобода може ґрунтуватися виключно на свободі інших. Ніхто мені не зобов’язаний, ні в чому. Все на що я претендую – це право інших , а не обов’язок.

правила

Вони грають за своїми правилами, а я за своїми. Їхні правила не підходять мені, а мої їм. Я не можу грати за їх правилами, і не можу вимагати від них, грати за моїми. Я можу підігрувати їм не відступаючи від своїх правил. Я не повинен, не маю права, сприймати їх гру за гру за моїми правилами, і забувати правила за якими повинен грати сам.

Думки відчаю

Все, що мені потрібно зараз зрозуміти, це те, що я далеко не той, ким себе вважаю. Я не бачу, не чую, не відчуваю ні себе ні оточуючого світу. Я не маю нічого чим би міг пишатися. Стою на місці, дивлячись в протилежному напрямку від потрібного. Хоча все ще може змінитися, я нічого для цього не роблю, бо як я вважаю, “все іде за планом”. Я нічого не розумію. Я заблукав, вважаючи, що вже стою на порозі до раю. Я ніхто, Я не “Я”. Ніщо, яке мене переслідує, мене погубить.
Такому мені немає спасіння. Я “гнию заживо”, але Той хто вирішує, ще надіється, що моя хвороба не смертельна, і що у мене є ще шанс вижити. Він дає мені ще “одну ніч”, після чого, буде змушений, через милосердя до мене зупинити мої муки, яких я не хочу бачити. Нема спасіння тому, хто його не шукає. Не вилікується той, хто вважає себе здоровим.
Невже все, що я пережив, привело мене тільки до того, що моє зло стало називатись добром. Невже я на цьому зупинюсь. Я мав Любов, яку я майже втратив, думаючи… своє…, якщо світло в середині – темрява, то яка ж велика та темрява! Моє світло згасло, але попіл ще теплий, а під ним ще жевріє грань.
Дров не залишилось, потрібно вертатись у темний ліс, щоб назбирати нових, тут їх уже не має, і як би я не дув, як би не намагався, вогонь з попелу, хоч і гарячого, вже не розгориться. Ще деякий час грань грітиме, цього вистачить, щоб протягнути ще трохи, але щоб вогонь знову розгорівся – неминучим є повернення до холодного і темного лісу.
А я так не хочу!
..... але повертаюсь.

Кохання


Кохання можна порівняти з маленькою ялинкою, яка росте в лісі. Незалежно від погоди, пори року, вона постійно зелена, пахуча, гарна. Вона однаково прекрасна і в жаркий літній день, і коли покрита діамантовими крапельками дощу, і тоді коли її зелень вкривається білим хрустким снігом. Все що відбувається довкола неї, звеличує її в самобутній красі.
Коли стається шлюб (весілля), ялинку зрізають, забирають з лісу, і несуть до хати. Там її одягають в “срібло й злато”, в кольорові квіти. Складають для неї пісні, піднімають високо над головами; два дні гуляють, танцюють довкола неї, співають пісні, а потім: чіпляють на дерево і залишають там, помирати.
Ще деякий час ялинка залишається зеленою, і в своєму новому вбранні вона здається декому навіть прекраснішою аніж раніше (у лісі). Але минає декілька тижнів і наша ялинка починає жовтіти, ще трохи часу і її голочки осипаються і вона перетворюється на символ чогось великого, значущого в житті людини, але на “мертвий символ ”, який вже ніколи не набуде первозданної краси і величі. Згодом її спалюють, у кращому випадку, якщо не залишають гнити, десь на смітнику.
А могли ж її не різати, не нести до “затишної” (задушної) хатини, не одягати у прикраси, дозволити їй бути коханням, якого не потрібно переробляти, краще вже не зробиш, краще може статись тільки само…

… живу квітку намагаються штучно увічнити, засушити в темному місці, поставити в рамочку і повісити на стінку… так, вона буде довший час гарно виглядати зовні… але вона буде мертвою.

Вогонь життя...


Вогонь. Приходить ні звідки, а коли гасне – йде в нікуди. Головна ціль його існування – горіти, палити. Він не задається питанням: для чого? чому? ; є можливість – він горить, горить так сильно, як тільки може.
Так і наше життя, головна ціль якого, як на мене – любити. Не можна відкладати любов. Це проти природи, не нормально, але людині якимось дивом це вдається. Як вогонь може не горіти, як можна не любити? Не можна думати: немає часу на любов, я ще встигну, спочатку влаштуюсь на хорошу роботу, зароблю грошей, куплю великий дім, машину і ..., потім буду любити. “Потім”, може не настати. Можна робити це все, але не забувати про Любов, робити це все з Любові, а не з відчаю, жадоби влади, не вдоволення, заздрощів, ненависті, страху. Хоча… коли буде Любов, більша частина “непотребу” відпаде сама по собі, пустоти не буде, не буде потреби заповняти її сміттям.

Бо дрова можуть зогнити, а вогонь так і не розгориться.

Шкода не було тоді фотоапарата

.. пам'ятаю, зимою... стоїш в ночі на вершині, повний місяць, ще не зійшов із-за сусідньої гори, але вже освітив все довкола, чаруючі тіні дерев розкидані по долинам, видно так далеко що аж не віриться, що це ніч.. а небо, все небо усіяно зірками, міріади зірок, здається .. протягни руку і доторкнешся до них... за лічені хвилини стає ще світліше, це місяць сходить, і тут Петрос постає у всій своїй красі, могутній, незворушний, білосніжний.. а сніг, це вже не просто сніг, все довкола вкрите крихітними діамантами... і ти вже не можеш стояти, ноги самі опускаються, падаєш на коліна і відчуваєш як на тіло опускається Любов.. немає клопотів, немає суму, ти просто є.. життя в кожному подиху.. і просиш Бога тільки про одне: допоможи витримати цю Радість!

Щастя поруч


Є щастя зараз, не старайся утримати його, чи продовжити події, ситуацію, з ним пов’язані. Прийдуть зміни, разом з ними нова можливість щастя, і то більшої радості. Ти дивишся в одному напрямку і бачиш зараз там радість, прийде новий момент, потрібно просто змінити погляд, радість і щастя нікуди не ділись, вони поруч, подивись в сторону, подивись інакше. А ти продовжуєш дивитись в тому напрямку де було щастя в минулій ситуації, в минулу мить... зараз все довкола нове , і щастя вже не там де було.. воно поруч.
Намагаючись відчути те, чого немає вже, ти втрачаєш те що є. Нове щастя завжди краще, вже тільки тому, що нове. Яким би смачним не було морозиво в жаркий день, воно не принесе задоволення зимового ранку.