вівторок, 31 травня 2011 р.

Життя - це рух

Життя - це рух! Принаймні для мене і особливо на даному етапі.

  За не цілих два дні в горах отримав стільки руху, нових вражень, диких відчуттів: радості, страху, невідомості, скільки за звичних обставин отримую за кілька тижнів а то і місяців. Можна сказати, за два дні прожив два місяці. Ось де ліки від смерті, ось де безсмертя!
  В суботу з ранку остаточно вирішив, що треба їхати в гори.. тільки от куди? Не довго мучився цим питанням, вибір впав на гору Полєнський через Кози гору. Маршрут для мене новий (давно цілився на нього та все ніяк ноги не доходили), а отже однозначно буде цікавий.
  Виїхати вдалось аж по обіді, поки до Яремчі, а поки через перевал Переслоп... ну якраз до темна встиг дійти до водоспаду (стоянка туристів), наладити побут та привести себе в порядок: поставити палатку, розпалити вогонь, скупатись, повечеряти. Біля вогня не засиджувався, пам'ятав, що завтра не легкий день.
  Плани були "наполеонівські": спочатку на Козю, потім Кози гору, а звідти на Полєнський (все це в заповіднику Горгани), на вершині якого заночувати. На все про все, прикинув, потрібно 8-10 годин. Вийшов від водоспаду в 10:25 (чому вказую точний час? потім розкажу :) ..)

 Як часто буває, все було легко та гладко до того моменту, поки йшов знайомою дорогою, а коли звернув від річки Сітний в сторону Козі.. тут почалася веселуха. Ну звичайно, що стежки я не найшов, як би мені не хотілось. Піднімався по ярам, крізь карпатські джунглі, в торець до хребта. Майже дві години карабкання, матюкання себе і палатки (для чого було її брати літом - зайвий груз). Але поки вибрався на хребет, то якраз добре розігрівся, відчув, що тіло було готове для пригод. а тут і стежка намалювалась... правда поки вибрався з тих ярів, то втратив орієнтування де знаходжусь, так лиш приблизно уявляв де можу бути. Відмітив час - уже 3,5 години в дорозі - а це не мало, враховуючи, що до половини ще не близько. Ідучи по майже рівному хребту, я розслабився і захотів їсти. Присів на перший ліпший повалений стовбур, дістав ранішню гречку та швидко намнув її з кваском, що зібрав по дорозі.
  Пообідавши, зібрався відмітити відрізок, годину засік.. але з якого місця виходжу? :) .. я ж то не знав де є... сміючись пішов далі.
  Невдовзі, ситуація з місцезнаходженням прояснилась. Але на відміну від неї, погода навпаки стала похмурою.
  Закинута стайня, а за нею колиба. На карті їх не знайшов.

  Ще години дві йшов при моросящому дощику, а потім почалася злива. На цьому капризи неньки природи не закінчились: грім, блискавка, град як горох. Скучати не доводилось.
Дійшов до полонини за Козею. Корів та коней що паслись в хмарі найшов, а чистої води та пастуха - ні.
  Почекав хвилин 20 в надії що ґазда з'явиться і покаже точний напрямок. Не дочекався, вирішив іти далі. Краще вже мокнути в дорозі ніж стоячи на місці. Правильну дорогу досить швидко найшов сам. Ще через годину, бачучи, що погода не думає мінятись, позвонив до колєги, щоб глянув в неті прогноз - результат був не особо втішний.
  Переді мною постав вибір: або ще кілька годин іти до Полєнського, а потім ще пару годин дертися на нього крізь мокру альпійку (жереп) та по мокрому камінню і ночувати на горі без вогню, або вертатись до полонини і ночувати там. Думав, думав... і вибрав третє: вертатись назад до водоспаду, щоб з ранку накупатися вдосталь перед від'їздом додому, так і зробив.
  Вертаючись назад, озирнувшись, побачив  Кози гору. Буду там, тільки не цього разу.

  Коли повернувся до полонини, то хмари почали місцями потрохи розвіюватись. Дочекався краєвидів, ось де вона "ляпотааа".
 

  Гарно то гарно, але мокрому на вітрі особо не постоїш, потрібно рухатись, щоб тіло не остивало.

  Кинув останній раз оком на полонину і нирнув в лісові дебрі.
   Дорога назад вийшла не така коротка, як би хотілось. Спускаючись до Сітного пішов ще інакшим шляхом, і в результаті зробив гак в сторону на добру годину.
   Ще більше ярів і ще глибші яри, а перед річкою дуже круті схили та обриви. Бували миті коли не на жарт боявся, що наступний мій крок буде початком великого "спуску"... під ногами був мокрий піщаний ґрунт з камінням, яке постійно зсувалось.
   В проміжках між екстремальними ділянками попадалися просто казкові місця, такі як ось це:
  Перш ніж побачив яка краса, за десяток метрів від того місця відчув його запах.. не знаю як там в райських садах, але в тому лісі було дуже добре, а туман лиш додавав загадковості. Ніколи раніше не бачив нічого подібного.. а навідатись ще раз в те саме місце буде дуже складно, дорогу туди запам'ятав певне один Бог :)
  Нарешті вийшов на дорогу, і як виявилось аж на околицю села Зелене.  Мої світлі шорти та біла майка уже були зовсім не світлі, такі десь сірувато-буруваті :).
  Далі була уже відома, добре вимощена дорога. Тут зустрів горе-туристів. Чому саме так їх називаю, а тому, що коли побачили вони мене, то у них на обличчі було написано: "О! люди!". В ході розмови вияснилось, що їм довелось добряче поблукати. Спочатку вони намагались мені пояснити, що спустились на другу сторону від Ведмежика до села Бистриця, і ніяк не могли зрозуміти, що за село Зелене, про яке я їм говорю. Дикі Горгани в хмарах - це найсприятливіші умови для багатогодинного блукання.. чи не мені про це знати :)
Львівські мандрівники пішли проситись до когось до хати, а я за годину з хвостом. був біля водоспаду. Коли глянув на годинник, то була 22:25. Рівно 12 годин тому, я вийшов з цього місця, давно так не прогулювався. Ноги якось вже і не боліли, вони просто гуділи і були наче не мої. Розумів, що на довго сідати не можна, бо почну вирубатись від перевтоми. Одразу приніс води, розпалив вогонь. І поки доварювалась вечеря, змив з себе бруд і частину виснаження. Благо дощ уже зупинився, бо за пів дня серйозно вимок і навіть промерз, незважаючи на майже літо.
  Ранок. Оооо! Нового дня був справжній буржуйський відпочинок: їв, загоряв, купався.
  Все було як в "лучших домах Парижа", думаю навіть там такого не бачили. Найбільше кайфу приносили стрибки у бурлящу воду. Ееех, зараз би туди шубовснути.

  Таємничий і вічно туманний Полєнський знову не прийняв мене. Це вже 4-тя невдала спроба зійти на нього. З семи походів піднімався лиш 3 рази. Та це ще один його плюс! Таки більше ціниш те, до чого прикладаєш зусилля.
  Не став описувати кожне чудне дерево, яке бачив, дивні рослини запахи яких вдихав, десятки унікальних каменів по яких лазив, малі та великі джерела, воду з яких пив, горбики, горби і гори якими "дихав". Все рівно, все що тут пишу порожнє.. такий собі загальний нарис... треба бути там... до речі, на вході туди завжди висить "Ласкаво просимо!" :)
  І як каже Андрюха: головне процес! І сто відсотків, воно так і є! До сраки усі досягнення світу, якщо ви до них не йшли. Якщо вас завезли на Говерлу на гелікоптері, то ваше відчуття і на соту частину не зрівняється з відчуттям блукаючого в хмарі під найменшою горою... а що вже казати, коли вдається вийти на гору своїми ногами, по дорозі смакуючи крок за кроком, "вдихаючи" все що бачиш,  і обливаючись потом стримувати вистрибуюче з грудей серце - тоді ловиш кожну мить.

суботу, 28 травня 2011 р.

Жовта земля

Тижня півтора тому поїхав кататись на велосипеді. Заїхав за два сусідні села, а там виявляється більша частина полів засіяна ріпаком. Раніше не звертав увагу і не цікавився що там посіяли, але цього разу не міг не помітити - пора цвітіння цієї олійної рослини.
А коли ріпаком засіяні величезні поля, то мізерним буде просто сказати що він цвіте... земля вибухає жовтим кольором, і здається тільки синє небом не дає жовтому цвіту заполонити все довкола.










З пів години перебування серед жовтого моря мені стало щоб одурманіти від дуже сильного запаху, довго там не помилуєшся красотами.
Додому їхав чумний і з либою на обличчі :)


P.S. Вже пізніше смутило два моменти.
Перший це те що поля ці засіяли німецькі орендарі... ну "не вміємо ми сіяти і вирощувати.
А друге - щоб шкідники не поїли ріпак, його скроплюють з літаків якоюсь хімією. А хімія не проста. Наслухався як на весні поля ставали білими від мертвих лелек (які випадково попали під ту хімію), а корови і зараз не підходять до "жовтого поля" за пару сотень метрів.

вівторок, 10 травня 2011 р.

Через раки до зірок :)

Старе фото з Білого каменю.
Давно нічого не писав сюди.
Міг би сказати, що не було про що писати: кругом все та ж рутина, пару невеликих поїздок в гори, робота, дім, час від часу якийсь відпочинок з друзями...нічого не відбувається. Але...
Надумав в неділю піти на раки. По обіді зарядив акумулятори до петцела, перевірив велосипед, зібрав мінімум необхідного. Лінь не пускала з хати десь до половини одинадцятої вечора. Але у неї не було варіантів (дуже вже тіло скучило за рухом, закисло), так само як і у німців свого часу... це тільки питання часу.
Їхав швидко як міг, після перших 5 км видохся наче після якогось марафону. Збавив темп, бо до лісового потічка, куди прямував, ще треба було їхати чи мало.
З пів години лазив у пошуках "закуски до пива", окрім безлічі ручейників (не звична мені їх укр. назва "волохокрильці"), та кількох риб, нічого більше не знайшов... Але...
Вже в процесі ходіння по воді, незважаючи на нульовий улов, почав отримувати задоволення від живого потічка та відблисків місяця в воді, що пробивався крізь дерева. Зрозумівши, що змісту ходити далі немає, вийшов з лісу, всівся на стовбур обламаного дерева, достав термос з імбирним чаєм, виключив ліхтар.
Довго сидів під лісом на тій колоді, дивився на серпоподібний місяць, обриси гілля на нічному небі, зірки; слухав як вітер грає деревами і журчить вода... в якийсь момент по новому зрозумів (ну може з часом прийде і більше розуміння) вислів В.С.Моема: "Смішна річ життя: якщо ти відмовляєшся від усього, крім найкращого, то звичайно досягаєш того, чого прагнеш".
Найперше відчув це з середини, відчув, що це правильно, відчув, що так має бути, а вже потім почав обмізковувати.
Якщо розібратись, все що ми не робимо, все спрямоване (але далеко не все воно доходить до логічного завершення) на те аби в кінцевому результаті отримати певне благо, у кожного воно своє. Чи то гроші, чи визнання, чи чуттєві насолоди, будь-яке благо слугує нам джерелом певного задоволення, спокою, гармонії. То чому ж не робити тільки те, що приноситиме лиш те що мені потрібне? Чому не відмовитись від усього, і не залишити лиш найкраще? Чи багато я втратив за той час, що робив те "що було потрібно", а не те "що мені хотілось"? Звичайно тут треба мати голову на плечах, треба розуміти себе і свої потреби, знати себе, треба просто бути. Бо якщо мене не має, а є тільки "купа чужих думок, чужих потреб та помилкових стереотипів" - тоді й, так би мовити "мої бажання, потреби і цілі" будуть не моїми.. мене тоді немає, а отже і не має кому вибирати від чого відмовлятись а від чого ні.


Все ж так просто. Інколи достатньо походити по нічному лісі і це стає найкращою психотерапією. Забуваю елементарні речі, які завжди, повторюсь, завжди приносили мені найбільше задоволення. Для яких не потрібно нічого окрім наміру і дії, і зазвичай все що потрібно для їх втілення в життя, уже є, завжди є. Тут можна довго сперечатись, про обставини, про людей, що нас оточують, про ситуацію в країні, про стан здоров'я.... але як все це опинилося довкола нас???, невже все це шукало нас роками, находило, а потім чіплялось і тримається за нас зі словами "важко, але куди я без цього"? Ні, це просто те, що я вибрав. Не сьогодні, не в цей момент. Я зробив багато хибних виборів набагато раніше, кожен свого часу... і продовжую їх робити... А може досить!?

:)