Дні з п'ятого по восьмий.
Варанасі завжди було для мене саме тим місцем в Індії, яке найбільше бентежило і водночас дуже вабило. Не можу сказати, що лише заради нього пхався за 5500 км від дому, але це сто пудів одне з тих місць, в яких, як вважав тоді і вважаю зараз, повинен був побувати в цьому житті.
Провів тут 3,5 дні, які зараз згадуються як один. Якби не фото з мітками часу, то ніяк би не відтворив в пам'яті хронологію перебування в Бенаресі, або як його ще називають на мові гінді – Каші. Так от, каша з подій та вражень так заварилась тут, що й не встиг спам'ятатись, як уже треба було замовляти рікшу, аби їхати на залізничний вокзал на поїзд до Пурі... але про це пізніше, а зараз про "наваристу кашу вражень" від Варанасі.
Готель, в якому планував поселитись, був вибраний ще в Україні, нічого іншого вже навіть не шукав по приїзду. Оскільки, це був єдиний готель, який мені підходив по ціні і при цьому був максимально близько до Гангу, а зокрема біля славнозвісного виходу до річки Манікарніка-гхат.
Тук-тук довіз мене до якогось провулку і сказав, що все, далі треба йти пішки, бо дороги далі немає, тільки пішохідні вузькі вулички. Спочатку запідозрив обман, але потім переконався, що так і було. В цій частині місто на стільки щільно забудоване, що між будинками було не більше пари метрів. До самого готелю довелось йти ще хвилин 20, було б значно скоріше, але попав на екскурсію яку проводив блуд.
Коли нарешті знайшов готель, швидко закинув речі в номер, перекусив на холодно і побіг до річки.
Саме тут знаходиться одна з найбільших святинь для індуїстів. А якщо говорити про місця пов'язані із водою, то це найсвятіше. Легенди кажуть, що Манікарніка-гхат – місце де знаходиться колодязь створений Вішну ще до того, як на землі з'явився Ганг, із цього колодязя розпочався світ; і тут само же місце кремації, де Всесвіт, врешті решт, спалахне в кінці часів. Тобто, тут все почалось і тут все має закінчитись.
А поки що, тут живуть люди, помирають і згорають. Якщо вірити Вікіпедії, то що року на цьому гхаті (місце виходу до річки, облаштоване сходами) спалюють близько 32 000 померлих. Ця цифра, думаю, близька до реальної, оскільки з того що бачив, то постійно горить не менше 10 багать. Постійно, це значить цілодобово, без перерв... тільки підносять дрова і тіла. А для того, щоб людська плоть стала чистою енергією і купою попелу потрібно десь 2,5-3 години.
Спускався до річки сходами між старими будівлями, і був ніби в якомусь тумані, не усвідомлюючи де я і що роблю. До тями привів камінь, який запустила мені в спину мавпа. Навздогін вона ще й прокричала, щось схоже на "не спати!". Зрозумів, що не готовий побачити те заради чого прийшов. Тому перед самим Манікарніка-гхатом звернув вліво і пішов вздовж річки. Вирішив, що треба спершу освоїтись, заспокоїтись і налаштуватись.
Життя на березі Матері-Ганги вирує. Люди гуляють, проводять різні обряди, медитують, купаються, перуть одяг, діти бігають з повітряними зміями, корови риються в смітті... Довкола брудно, шумно, смердить (або пахне)... і в той же час, якось незвично легко.
 |
| Гуру, який нагадав, що маю фотоапарат. |
Повернув назад, коли дійшов до місцевого туалету, а це зо три десятки метрів вздовж річки, де справляють нужду прямо під відкритим небом, просто знайшовши вільне місце. Якщо конкретно, то мене розвернув скажений сморід, який залазив не тільки через ніздрі, а таке враження, що й через шкіру.
Та
найбільше вразило інше. Поруч дівчина мила в ріці посуд, недалеко лежала дохла
корова, а трохи далі по воді пропливало напіврозкладене людське тіло... Вже потім
мені розказали, що померлих святих, дітей, вагітних жінок і укушених
коброю не спалюють, а просто кидають у Ганг. Вважається, що вони
безгрішні та чисті, і не потребують спалення. Отака вона уся Індія, з однієї крайності в іншу.
Місце кремації не можливо пропустити. З далеку видно гори дров і багато людей.
Підійшовши ближче відчув специфічний запах. Тут Індія пахне по особливому. Можна тільки здогадуватись, що намішано у цьому парфумі.
Коли в поле зору попали похоронні вогні, одразу достав фотоапарат і зробив кілька кадрів. За хвилину до мене підійшов індієць і почав настирливо попереджати про заборону фотографувати. Я його заспокоїв, показавши закриту кришку об'єктива і запевнивши, що не буду робити знімків. Обійшлось. Офіційної заборони робити фото-відео зйомку немає, але в цьому місці свої закони, які краще не порушувати.
Кожен індуїст мріє померти і бути спаленим тут. Це позбавить його череди перероджень, і, по-нашому, він попаде до раю. Не знаю як там з "індуїстським раєм", але такий вид поховання мені найбільше подобається: за кілька годин тіло стає попелом, який розносить вітер і змиває вода, та енергією, що повертається назад до сонця. Ну ні в які порівняння з гниючими останками під землею.
Перший раз не довго дивився, був втомлений і уже насичений враженнями. Вернувшись в номер, поправ деякі речі, поїв гаряченького і пішов в місто шукати інтернет.
У вечері знову прогулявся вздовж річки, потім винайняв човен і поплив на Пуджу, свого роду богослужіння присвячене вогню. З води і в ночі місто зовсім по інакшому сприймається. Пробував зробити фото Манікарніка-гхату, але надто погані були умови і нічого путнього не вийшло. Зате запримітив місце, звідки вирішив спробувати пізніше.
Вертався до готелю пішки, вздовж набережної. По дорозі зазирнув за куліси якоїсь театралізованої вистави і потусувався годинку серед акторів, було цікаво за ними спостерігати.
Наближалося якесь велике свято, тому було багато приїжджих, як іноземців так і індійців з інших штатів. Я спостерігав за ними, а вони за мною. Несподіванкою було коли знайшлися такі, які просили чи можна зі мною сфотографуватись. Почувався як місцевий абориген.
І так, неспішним кроком, я дійшов до Манікарніка-гхату уже пізно ввечері. Раніше, пропливаючи в човні, помітив, що біля самої межі води є прохід повз сміттєзвалище прямо до похоронних багать на найнижчому ярусі. До речі, є кілька рівнів, на яких кремують тіла, чим вище рівень, тим вища по статусу (касті, варні) була людина. На самій горі спалювали брамінів.
Так от, зі сторони смітника було повністю темно, під ногами болото і відповідно жодної живої душі, а до найближчого вогню зо два-три десятки метрів. Така позиція спокушувала зробити ще кілька фото, або й зняти відео, використовуючи в якості штативу бетонні залишки якихось будівель, при цьому будучи непоміченим місцевими "наглядачами". Вже навіть уявив кілька чудових ракурсів: ритуальні вогні прорізають темряву своїм світлом, поміж них ходять представники касти недоторканих і керують процесом кремації, відблиски вогню мерехтять у водах Ганги, а на задньому фоні височіють будинки найдавнішого з постійно заселених міст на Землі...
Оглянувся по сторонам, рішуче дістав з наплічника відеокамеру, примостився біля якоїсь стіни і почав знімати. Не пройшло і кількох хвилин, як крізь шум ритуальних дзвонів почув позаду себе голос. Повернувся і побачив як в темряві хтось стоїть і активно говорить по телефону. По інтонації зрозумів, що він когось кличе. Мороз пішов по шкірі, від передчуття наступних пригод... Не знаю, як мені стало розуму, але швидко сховав камеру, дістав фотоапарат, повісив його на шию і спокійним кроком, впевнено зовні і тремтячи в середині пішов майже в бік "навідника". Пройти повз нього не вийшло, він уже поклав трубку і швидким темпом рушив до мене. Не встиг з ним привітатись, як від кремаційних вогнів прибіг по виклику ще один, так розумію головнішиий, назву його Старшим. Він одразу накинувся на мене з тихим агресивним криком:
- Що це ти собі тут дозволяєш! Фотографувати заборонено! Ти образив наші традиції, ти осквернив душі померлих!
На скільки зміг, спокійно і з легкою посмішкою відповів йому, що я не зробив фото. А Молодший почав перечити і казати, що все бачив і що я брешу. І тут Старший, майже зриваючись, ще тихішим голосом, але з більшою агресією, сказав:
- Ти хочеш, щоб ми тебе зараз закопали в цьому смітнику?! Тебе ніхто ніколи тут не знайде, твоїх криків ніхто не почує. (там дійсно було настільки шумно, що навряд чи я би встиг покликати на допомогу, та й кого кликати? довкола одні місцеві, та й ті були зайняті набагато важливішими для них справами, хтось проводжав в останню путь померлих, а інші займались процесом кремації)
В той момент я уже був не містер біла людина, я був жертвою ситуації та своєї легковажності. Містером був той індус. Можливо вперше в своєму житті він почував себе настільки зверхньо над білим туристом, та й взагалі над будь-ким. Було видно як його розпирало відчуття сили і влади.
Вже давно засвоїв, що в таких ситуаціях треба пантеличити суперника своїм пофігізмом і легкістю. Як би не було страшно і важко, але це один з найдієвіших способів розрядити ситуацію і вирішити на свою користь. І не дай бог, показати свій страх.
Спокійно вислухавши його, я розтягнув на обличчі трохи дику і придуркувату посмішку. Хотів би побачити себе тоді зі сторони, але можу тільки здогадуватись. Від моєї реакції на його погрози, Старшого аж перекосило. Він явно не очікував такого. Ловлячи нагоду, я почав наступати:
- От дивіться, включу Вам фотоапарат, заборонених фотографій не має (тут же включаю перегляд фото і клацаю, показуючи час зйомки). Так, я хотів зробити фото, але дуже темно і нічого не вийшло. Вибачте мені, якби я знав про заборону, то ніколи б у світі не зробив такого. Я дуже поважаю вашу культуру і традиції, мені неймовірно тут подобається, Індія – найкраща країна у світі... (приблизно в такому руслі я говорив, поки не побачив, що Старшого попустило).
Молодший був явно невдоволений тим як розвивається ситуація і спробував знову надавити:
- Та ти брешеш! Я все бачив! Плати гроші, або ми тобі зараз!...
У відповідь я продовжував посміхатись, говорити практично одне й те ж саме, знову показуючи фото і поводитись ніби ми майже друзі. Хоча про себе уже прокручував варіанти втечі або бійки.
Вловивши нагоду, почав розпитувати Старшого про процес кремації, даючи йому зрозуміти, що звертаюся до нього як до найбільшого спеціаліста в таких питаннях. Йому очевидно лестило таке відношення і моє визнання його авторитету. Так, слово за словом, наша розмова стала схожою на розмову туриста і екскурсовода. Потім ми навіть познайомились, але в силу стресу, я вже на другий день не міг згадати їх імен.
Спершу Старший поводив мене майже біля самих вогнів, показав все зблизька. Потім багато розповідав, постійно натякаючи, що я можу отримати все що захочу (і фото і відео), тільки все має свою ціну. Стартували ціни від 300 $ за фотографію, потім, як для хорошої людини, мені зробили знижку до 100 $. Одразу дав зрозуміти, що не маю таких грошей біля себе і зараз не готовий. Вирішили, тобто Старший вирішив, а я погодився, відкласти фотографування на наступний день.
Врешті решт ми розмовляли як добрі знайомі. На завершення, Старший повів мене до якогось Святого, щоб той дав мені благословіння. Піднімаючись сходами на другий поверх, в будівлі без світла і без вікон, на мене знову накотив страх. Як не як, а в рюкзаку мав відеокамеру із відео знятим біля смітника. Заспокоївся, коли побачив накуреного "Святого", зрозумів, що з мене просто хочуть вибити хоч якісь гроші, не дарма ж стільки часу мені приділили.
В темній кімнаті, що освічувалась кремаційними вогнями з вулиці, напівсонний йог почитав надомною якісь мантри та помазав чоло фарбою. Старщий переклав на англійську, що все у мене буде добре і попросив, щоб я дав Святому гроші на дрова для спалювання бідних померлих. Коштувало мене те благословіння трохи більше 3 $, сказав, що більше біля себе не маю (хоча усі гроші постійно носив із собою).
Подякувавши гіду за екскурсію, а в думках за те, що все так обійшлося, я попросив дозволу посидіти біля вогнів. Той сказав, що можу сидіти скільки хочу.
Довго дивився на вогонь, буквально з пари метрів, на те як горять дрова і людська плоть. Розумів, що тої ночі могло статись непоправне. Усвідомлював на скільки хитке наше життя і на скільки воно прекрасне. В ті хвилини був тотально щасливий. Я мав все, що було мені потрібне, я мав життя! І воно тривало далі. Не знав, що чекає мене наступного дня, але це тільки додавало радості та ентузіазму. Сидів довго, у готель пішов уже серед ночі.
Наступного ранку знову посидів кілька годин споглядаючи за вогнями, а після пішов знайомитися з містом та його мешканцями. Ходити індійськими вулицями ніколи не нудно, це як постійний атракціон розваг, який ніколи не повторюється, регулярно дивує і немаловажне – він безкоштовний.
 |
| Прохід між будинками |
 |
| У натовпі несуть чергове тіло для кремації |
 |
| Зубний кабінет |
 |
| Сарі вартістю від кількох сотень до кількох тисяч $ |
Правду кажуть, в Індії стільки Богів, скільки людей. На кожному кроці якесь божество, якийсь ідол, зображення, фігурки, храми, святі і не дуже...
 |
| Ангел по-індійськи |
Зараз не розумію чому, але якогось дідька не зробив тоді жодного фото з мусульманського кварталу. Може тому, що був дуже вражений побаченому. За черговим поворотом, кольорова Індія із святими коровами вмить змінилась на строгі чорно-білі вбрання мусульман, повсюди м'ясні лавки, телячі голови на прилавках, музика і запахи змінились... ніби перенісся в іншу країну.
Вечором знову пішов на Пуджу. Найцікавіше було спостерігати за людьми, а не за самим дійством. Запам'яталось, як корова яка лежала поруч зі мною, протягнула ногу і штрикнула копитом якогось старшого чоловіка, що сидів позаду неї на сходах. Він різко обернувся і тут же розслабився, коли побачив корову, переконався, що не заважає їй і продовжив спостерігати за танцюристами з вогнями.
Третього дня поїхав в сусіднє містечко Сарнатх. Тут Будда прочитав свою першу проповідь п'яти першим послідовникам. Та сама Індія, але все знову по-інакшому. Буддизм взагалі не схожий на інші релігії. Я б сказав, що Буддизм – це спокій.
В другій половині дня продовжував досліджувати закутки Варанасі. На одному з гхатів познайомився з продавцем текстильних виробів. Дядько звичайно хотів продати щось, а я, так сталось, що якраз хотів купити. Відвів він мене до себе додому, який одночасно є його майстернею і магазином. Розказував як живе, як працює і хвалився книгою відгуків від покупців, чимало там було і україно-російських. Після розмов, вибрав собі костюм індійський, щоб менше виділятись в натовпі, а також сувеніри мамі та Ані.
На завершення того дня зробив фото найколоритнішого персонажу, якого довелось побачити у Варанасі.
З ранку ще встиг зробити кілька фото підготувань до свята. А ще зустрів Старшого, той радий був мене бачити і одразу спитав чи йдемо робити фото. Ввічливо відмовив, сказав, що передумав, та й не хочу ображати почуття родичів померлих. Він десь спішив, то довго не стояв біля мене, побажав успіху і побіг далі.
По дорозі на вокзал доводилось закривати обличчя бафом. Та навіть крізь тканину в рот набивалось пилюки.
Чекаючи поїзда, наважився купити місцеві вуличні солодощі. Треба було потроху привикати до індійської їжі, адже привезені харчі уже закінчувались, а на одних фруктах якось не весело. З'ївши два медових тістечка, гордий собою, але з острахом на шлунковий розлад, заліз на свою верхню полицю. Попереду більше доби в поїзді, а потім зустріч із моїм першим Океаном.
