10 нояб. 2010 г.

Ідучи без обтяжень

Ще одна спроба "прийти до дому", через мандрування горами, втікаючи від людей та їх (не моїх) ідей.

Два роки тому спробував на смак тривалий похід у гори без супутників та з
мінімальним контактом із зовнішнім світом. Солодкувато-терпкуватий присмак на душі не проходив і мабуть уже не пройде ніколи. Відчуття, коли перед тобою весь світ (все що тобі потрібно для відчуття себе щасливим), коли життя вивішує "Ласкаво просимо", коли розумієш, що все уже є тут і зараз... це не забувається.

Черговий ДН, чи не найкращий привід пояснити усім (кому від мене щось потрібно) свою тривалу відсутність, так би мовити відпустку. Почав планувати цей похід мабуть уже в автобусі Яремче - Коломия, повертаючись із попереднього двотижневого походу в 2008 році.
За кілька днів до старту почали з'являтися причини, які унеможливлюють сам похід, на якийсь час навіть змирився, що не піду. Та чим ближче підходив той день, тим сильнішим було бажання, яке змітало усі перешкоди.
Збирався, як завжди, в останній день, тобто в день скупився а вночі збирався. Ще правда, за три дні до виходу відправив факсом листа на Мукачівський прикордонний загін, щоб надали дозвіл на проходження Мармарошським хребтом. Не був впевнений, що за такий короткий час мій лист розглянуть і дадуть перепустку, та виїхав в неділю рано з Франківська до Ділового, з розумінням того, що якщо не Мармарош, то піду в любу іншу сторону, напрямок не був таким суттєвим.

Село Ділове. Дозвіл на знаходження в прикордонній смузі отримав, чому був дуже радий. Йдучи селом вирішив таки ще добрати печива і цукерок, це чи не найважливіше в горах :).
На мості через Тису сів пообідати і курнути на дорожку. Вже коли пакувався, підійшов цікавий дідок, веселий та балакучий, розказував про те як працював шахтарем в Магадані та бачив скелет мамонта. Було б це іншим разом то можливо ще б довго слухав його розповіді, справді було цікаво, та мене тягнуло по скоріше вийти з села.
Далі моя дорога піднімалась вздовж потіка Білий, а там по Великому Россоші до хребта під гору Жербан.
Останні будівлі а на горизонті Піп Іван Мармарошський.

Знайшов свою стоянку на якій був 2 роки тому. Добре пам’ятаю як тоді, через втому та накрапаючий дощ, нашвидкуруч зробив місце для вогня та один рогач а другий кінець перемички для казанка поставив на край старого кубана, ще хвилювався аби палиця не злетіла разом із вечерею. Скільки ж було мого подиву, коли побачив що перемичка яку тоді поставив досі на тому ж місці – два роки пройшло, були вітри, сніга та дощі а вона не зрушилась. Дійсно, немає нічого постійного як тимчасове.
Піднявся ще вище, бо знав уже де там є вода попри саму стежку. Навів феншуй біля джерела (попалив сміття ), повечеряв та з легким хвилюванням, від майбутньої подорожі, ліг спати.

Все тільки починається… «Ідучи без обтяжень» – то не зовсім так, рюкзак мав далеко за 25 кг, тай в голові ставало грузу, але з кожним кроком, з кожною вершиною, з кожною долиною ставало легше, ніби по дорозі губив по трохи все, що «тягнуло до землі».
Після кількох годин був на хребті, перші завертаючи голови краєвиди, перший сніг та все більше рвіння скоріше далі, незважаючи на втому.
Хочеться літати.

Свого часу немало наїздився до Польщі, ніколи не думав що який небудь кордон мені буде подобатись, поки не побував тут.

Мармароши то фантастика.

Погода, на відміну від прогнозів, мене тішила.





Спустився з Попа, там одразу є джерело, набрав води і метрів за 200 розбив стоянку. Десь в цьому місці, приблизно, бачив минулого разу кабаниху з малими.

Наступного ранку прокинувся від того що почав замерзати. Стало очевидним, що надалі треба лягати добре одягненому, бо спальник уже поносився за 2 роки і не так гріє як на початках.
Втім, майже усі наступні ранки так само просинався від холоду, хоча і одягався на ніч краще, бо загалом ставало все холодніше, це не засмучувало бо був готовий і до легкої зими.
Люблю осінь за її контрасти. В день тепло, а в ночі та на світанку насолоджуєшся морозним повітрям.


Замерзлі мухомори, виглядають як декоративні.

Уже не перший раз помічаю, що метелики полюбляють сідати грітись на обпалене дерево, мабуть тому, що чорне притягує тепло.

Добре попотівши виперся на г.Межипотоки. Там пообідав і тільки рушив далі, надійшли румунські погранки. На диво мило з ними побалакав, вони мабуть родом з прикордонних територій, бо не зле говорили на ламаній українській мові. Дуже дивувалися чого сам, особливо чого без дівчини, мовляв там так гарно, що без пари ніяк. Знали б вони на скільки я вибрався та куди прямую, то не задавали б дурних питань :). А ще випитувалися за зброю, чи маю чим оборонятися від вовків і медведів. Коли показав їм ножа то вони не весело усміхнулися, мовляв, наївний ти хлопака. Люблю казати, що я звіру не потрібен зараз, то він і не зустрічається мені. Вони на то посміялись і побажали щасливої дороги, самі ж пішли далі своїм боком кордону.

Шкодував в 2008 році, що погода не дала побачити славнозвісну Скалу Смерті, все тоді було затягнено хмарами. На превеликий жіль, скала Смерті зовсім не вразила. Такий собі великий обрив. З Вухатого Каменю, біля Смотрича, куди краще відчуваєш висоту.
Планував дійти в той день хоча б до Курбула, а напружившись то й до Стога (кінець мармарошської частини моєї дороги). Але коли побачив наступну гору і згадав, що ще на ній не був, вибрав ніч під Міка-Маре. Зміні планів посприяла також можливість зустріти сонце на горі по середині Мармарошу.
В низу біля джерела відмінна поляна для стоянки, ще й розміщена частково за вітром. Скинув рюкзак і пішов (вибачте) посрати в ближчі корчі, а по дорозі чуть не всрався раніше ніж дійшов. За кілька метрів від мене затрясся молодий ялинник, з якого з тупотом копит рванув олень. Побачив тільки кусок його задниці та верх голови з невеликими рогами. Він в одну сторону а я в іншу :). За секунду-другу схаменувся і побіг за фотоапаратом, та було вже пізно, олень поскакав далеко в низ.
Супер гороховий суп наповнив тіло теплим задоволенням. А зоряне небо у вечері знесло мій дах остаточно. Метеорити були як контрольні постріли, що добивали повною насолодою від того що відбувається. Після кожного такого пострілу ніби оживав і одразу ж чекав наступного.

Схід сонця на Міка-Маре. Найважче було не вийти на гору ще в ночі, а вилізти з теплого спальника на страшенний дубак.
На верху, поки ще не зійшло сонце, тішив себе замерзлими гогодзами.

Через мороз і сирість дуже швидко сідали акамулятори до фотоапарату, то вже приготувався, що вони не протягнуть і половину походу. Правда тримаючи постійно запасні батареї в кишені на грудях, а на ніч ставлячи в фотоапарат уже сівшу батарею, він був в стані робити фото практично до останнього дня. Коли на вершині сів акумулятор а те що бачив не давало покою, в голові намалювались слова: «сфотографуй це очами, запам’ятай це серцем, збережи це в пам’яті».

Феркеу.

Не дивлячись на мороз, ранок вийшов дуже добрим.

Коли сонце пригріло, зміг нормально помитися, підклеїти взуття, та просушити палатку. Розвішуючи, аби просох, тент від палатки, знайшов, Ви не повірите, позички!!! Спочатку сам не міг повірити коли побачив листки, але коли знайшов ще з десяток ягід, то сумніву не було ніякого, навіть зараз відчуваю їх смак.

Колись, здається в Києво-Печерській лаврі купив миро. Перед походом надибав його в шухляді, взяв з собою. До чого це я… буває серед суцільного позитиву починають випливати негативні думки, переживання, страхи… вони ніби контролюють, щоб ти не піднявся надто високо, де вже будеш їм не досяжний… так от, коли в черговий раз отак щось лізе негативне в голову, нюхну миро і по тілу розтікається спокій, потім навіть мастив собі трохи на зап’ясті, і коли в черговий раз атакували мінуса нюхну тої благодаті, і мені вже добре, з часом воно уже не мало такого сильного ефекту, але все ж зацінив. Це наразі найкращі парфуми якими коли не будь користувався.

Почало боліти праве коліно, воно так і не забуло повністю скажену біганину по схилам зі стрибками з каменя на камінь ще й з важким рюкзаком на спині: в роки нерозумної юності так розважався. От при більшому навантаженні і нагадує про себе. Добре, що є еластичний бинт + приходиться використовувати методику спуску задом наперед, так менше навантаження на коліна. При такому пересуванні добре мати трекові палиці, помагають втримувати рівновагу.

Дивні туристичні вказівники по Мармарошах, мало того що вказаний час шляху від гори до гори надто занижений, подекуди в два рази (хіба без зупинок і «на лєгкє»), ще й самі назви вершин поплутані, наприклад замість Курбула поставили табличку Щауль.
Два дні дороги по Мармарошському хребті спостерігав як хмари перелазили через Чорногору, а до вечора знову вертались назад. Цього дня вони підійшли найближче, вже на Курболі була межа, спускаючись на другу його сторону зайшов в царство туманів.
Початок Білої Тиси. Від пронизуючого холоду навіть не було бажання зупинятись, в хмарі реально на кілька градусів температура нижче.
Ще за пару годин, нарешті дзюбатий Стіг, його не сплутаєш. Пообідав біля позаминулорічної стоянки а зупинився вже аж під Щавником. Тягаючи дрова, попутньо назбирав незрозумілих голубінок. Поруч виявилось маленьке джерело, вирив ямку, а за годину прийшов по чисту воду. Натягнув тент – стало досить комфортно. А коли запалахкотіла, як кажуть гуцули, ватра – все вкотре набуло рис доброго життя. Все знову стало просто та легко.
В горах по новому побачив та зрозумів той факт, що псується настрій (стан) поступово зазвичай, ну ще м принаймні не мав такого щоб в одну мить зіпсувався, а покращитись може як поступово, так і просто блискавично, секунда і ти вже інакший, з очей падає завіса, все стає світлим і позитивним.

Наступного дня рано вагався чи варто йти далі через погоду. Та до 12-ї години хмари розтягнулись – бігом зібрався і пішов під Смотрич попри обсерваторію на Попі.


По дорозі знайшов першого добротного і не старого білого гриба. Холодно уже, грибний сезон майже минув.
Вже згадував за осінні контрасти, так от цього дня вони проявлялись особливо чітко. В тіні трава вкрита пів сантиметровим інеєм, а на сонці цвітуть маргаритки. Повний перехід від білої від морозу до прогрітої сонцем теплої трави відбувається за 30-40 см. Коники-стрибунці скачуть вже в метрі від замерзлої трави.

Пакет з білим поповнився кількома лисичками.
На останній поляні під Васкулем наловив зелених коників. Сирі вони так собі, а от жарені в маслі – смакота неймовірна, нічим не гірше зернят соняшника.
А коліно таки болить, навіть почав відчувати його не тільки при спуску але й на підйомах.
Гурманний вийшов обід-перекус на Васкулі: чай з бутербродом, що складався з сухарика, шматка сала, листка цибулі та десятка ягід брусниці. Штук сім отаких «суші по гуцульськи» з’їв.

Під обсерваторією розклав намет та налаштовувався до ночі якийсь хлопака. До речі, в таку пору (пізня осінь, рання весна) частіше зустрічаєш туристів-одинаків. Він натякав про подальший перехід хребтом разом, але м’яко відмовив йому. Мені на той час не хотілось ніякої компанії і нам з ним явно було не по дорозі.

Під Смотричем. Розпалив маленький вогонь бо не було нормальних дров, а ті що були в більшості наполовину сирий жереп (сосна альпійська). Жарені коники підняли настрій та розпалили апетит. Далі в рух пішов білий гриб з рисом. Лисички залишив на сніданок.

Мабуть самий холодний вітряний вечір, потім ніч і особливо ранок.

Зате, файнезний вид на Піп.


Знову осінні контрасти.

Якби не пронизуючий вітер, то б довго можна було милуватись чудернацькими хмарами та обліпленими морозом ялинами.

Хребет Чорногора, як завжди, величний та строгий. Тут тобі сонце пригріло, а тут не знаєш де себе запхати так холодно. Відчуваєш свою мізерність у цьому світі.
Одна людина колись мені сказала, що я ходжу в гори щоб відчути себе на вершині, над світом що в низу… та якраз навпаки, за відчуттям своєї мізерності сюди йду… стати найменшою частиною цього світу… але його частиною, а не відокремленим «пупом землі»…
Над озером Бребенескул сів пообідати. Коли трапеза моя вже підходила до кінця побачив просто обезбашеного мужичка із торгашними клітчатими сумками в руках (одну з яких він тримав під пахою, видно ручки обірвались), що прямував на Піп!!!.. бракувало йому ще «кравчучки» до повного комплекту спорядження. На ногах у нього були гумаки, а на руках різні і порвані тонкі робочі рукавиці.

Коли пояснив та показав на карті скільки йому ще йти до обсерваторії, то бідолаха чуть не побіг назад по хребту. Намету у нього не було, то запропонував йому, щоб він спустився через Шпиці до колиби під Маришевською (як виявилось потім, з того боку він прийшов). Не послухав мене, не зміг цілком відмовитись від бажання зробити по своєму, мабуть це і правильно. Сказав, що піде через Пожижевську до стаціонару. За годину до заходу сонця, обернувшись я побачив як дивний мандрівник спускався до озера Несамовитого. Цікаво чим завершився той день для нього.
А я спустився з хребта на другу сторону до озер під Данціжем. Стежка туди уже добре втоптана, попадається сміття, біля нижнього озера поставили столик з лавочками… дикі місця уже не зовсім дикі, а шкода. Правда, щоб загадити ті святі землі, людям треба буде ще походити туди і принести немало пляшок і поліетилену. А поки що, там .. еххх.. добре.

До завтра сонце.

З ранку дуже вже мені захотілось тепла. Вирішив спускатись нижче. Пішов до Петроса через ур.Брецкул, звідти вже на Сідловину – дуже легкий перехід на перемичку в порівнянні з траверсом Говерли.
По дорозі надибав ну просто бомбезний великий білий гриб, який з'їв за два заходи, на вечерю і сніданок.

В колибі біля Петроса відпочивали львівські туристи, що робили прогулянку: Говерла – Сідловина – під Петрос – Лазещина. Не дуже хотів спускатись до них, бо став з наметом значно вище, вже перед підйомом на саму вершину. Але таки скучив за людьми, тай сподівався побачити когось із знайомих. Знайомих не виявилось, але появились. А ще появились сосиски, вафлі, хліб, що було дуже доречно. Люксуси уже повиходили у мене, точніше позаходили у мене і пропали :).
Днювання під Петросом було вдалим, бо якраз співпало з поганою файною погодою: більше доби все довкола було затягнуто хмарою.


Проклейка взуття, ванні процедури (з казанка), поїдання гогодз, бродіння околицями, фотографування, дрова, їжа, читання Ошо… було чим зайнятись цілий день.
Перед заходом сонця, все завмерло. Аж незвично таємничий тихий ліс і гори постали переді мною. Тиша, тиша… може фото скаже більше.

Ми живемо кожен своїм марудним життям, вважаємо що так воно і має бути, хтось каже, що йому добре, хтось постійно нарікає, але 99,9 % з нас навіть не здогадується як воно може бути насправді, як воно повинно бути. В дійсності, не має нічого, що могло б завадити нам цвісти… але ми завжди найдемо камінь об який спотикнемось, бо інакшого не знаємо.
Якийсь хаотичний страх в вечері постійно дьоргав і заставляв обертатись. Почав серйозно скучати за людьми, після дзвінків до дому та кільком друзям попустило на раз.

Ранок. Знову в дорогу. Тішуся бо коліно відпочило. Вийшов з під хмар, і йомайоо…
Особливий перепочинок стався на схилі Петросу, вище другого жандарму (кам’яний виступ, їх там три). Тоді зробив єдиний похідний запис, все решту даного посту зроблене вдома:
«Уже третій раз за останні кілька днів мене навідує думка, скоріше відчуття, що вже прийшов, це при тому, що позаду навіть не половина запланованого маршруту.
…так як вітер віє поривами, так ця штука зараз то налітає, то кудись зникає… а в перерві між цими хвилями пробую щось написати. Вперше за останній тиждень таке тепле сонце, і вже добре тільки те що воно взагалі є. Під ногами пливуть рвані хмари, а вітер.. стільки насолоди від звичайного вітру, його прохолода розбавляє сонячну спеку… гори шумлять (разюча відміна з вчорашньою передвечірньою тишею): вітер грає деревами, гудять комахи, каркають ворони, шелестить суха трава, до речі лиш вона видає природу, якій майже вдалося переконати мене, що це літо… Заставляю себе встати, аби йти далі, в Кваси нині вже мабуть не попаду з таким темпом, а от Шешул до вечора треба пройти.»

Вершина Петросу. Тут нічого не змінилось, може кілька нових написів з’явилось на напівзруйнованій капличці, типу «тут був я». А краєвиди все ті ж, особливе розміщення цієї гори в оточенні решту Чорногори, Мармарошу, Свидовця а трохи далі Горгани – іншого подібного місця не знаю.
Легкий спуск та швидкий перехід до перевалу під Шешулом. Ніколи не думав, що гарно там так, раніше туди не ходив.

Швидкий ультра-лайт перекус та важкенький підйом на останню вершину того дня.
Так довго задом ще не ходив, як на спуску з Шешула.
В цій гарненькій хаті періодично живуть люди-свині. Побуваєте там - зрозумієте про що я.

Спустившись до хребта Веснярка, по якому планував зійти в Кваси, «намилувався» та налазився свіжо наритими дорогами лісорубів. З їх «допомогою» пішов лівішим хребтом від потрібного, коли зрозумів що не туди звернув було уже пізно вертатись. До низу вийшов гак десь на 45 хв ходу. Та не все так погано було в кінцевому результаті – перед самим селом мене чекала поляна біля води, та купа сухого березового ріщя (хворосту мабуть по літературному).

Наступного дня піднявся за годину до сходу, щоб скупитися та вийти з села до того як почнуть «жужжати» люди.
Так вийшло що в одному магазині-кафе купив все що треба, зарядив батарею і пообідав, тільки в аптеці ще взяв мазь до коліна. За 2,5 години вже виходив з Квасів по річці Тростянець в напрямку полонини Переслід.
Є одна карта «Східні Карпати. Свидовець,Чорногора, Рахівські гори» (масштаб 1:50 000). Хто ще не стикався з нею, то наперед майте на увазі, вона, по великому рахунку, тільки для орієнтування по рікам та хребтам. Горизонтальні лінії ні до чого, ярів і обривів висотою 30-50 метрів не побачите на ній, перепади висот дуже важко прослідкувати, деякі вершини поплутані. Взагалі, якщо йти суто по популярним маршрутам, то проблем не буде, але якщо захочете походити по незвіданим стежкам, то краще вже особливо на цю карту не дивитись, так хіба приблизно, тільки напрямок вибрати :).
Тростянець приготував для мене кілька приємних і не дуже сюрпризів. Починалось все дуже легко. Хороша дорога йшла паралельно річці. Десь за нецілу годину ця дорога якось раптово обірвалась і перейшла у завалене деревами русло річки. Вже потім зорієнтувався, що теперішня стежка і можливо інша дорога йшла по правому березі значно вище, а та що відмічена на карті (якою намірився вийти на полонину) видно уже давно була зрита і частково поглинута бурхливою гірською водою.
Буває дають мені втика: "чому не йти нормальними ходженими стежками та дорогами?"... але що нового я там побачу???... окунув би фаната втоптаних стежок з головою в цей потік, може б тоді йому трохи прояснилась моя позиція.

За деякий час вузька бурхлива річка змінилась на павутину потічків що накрили кам’янисту галявину, а в кінці цієї «галявини» був острів із стоянкою. Файно там є, річка мабуть від настрою міняє русло.
З кожним десятком метрів береги ставали все крутішими, річка все швидшою а йти руслом було все важче.

Прийшлось піти крутим берегом, обривами.. отут почалась веселуха… мало того, що кут був на стільки великий, що рівно стояти без притримування за землю або за якесь дерево не можливо, то ще й сипучий ґрунт і важкий рюкзак (після магазину) постійно намагались мене «спустити» до річки.

Тому коли ще була можливість іти річкою то спускався до неї. Таки краще промочити ноги ніж поламати.
В чергових заростях надибав ось цей чудо-листочок, шириною близько метра.

Далі пішли непролазні дебрі і знову обриви. Вирішив підніматись у гору по ліву сторону річки в пошуках якоїсь стежки. Стежка за 2 години знайшлась (надто повільним було пересування на межі падіння кувирками в низ), але до того найшлась печера і просто унікальна, обросла мохом скала-камінь.


Дивно мабуть, але не найшов жодної втоптаної стежки що вела б до тих місць :).
Після перекуру на мохнатому камені, поповз далі догори. За пів години таки вийшов на траверс. Водив мене він по численним потічкам, буковими джунглями (густий буковий підлісок), опеньковими плантаціями, трохи болота, немало буреломів… все це створювало різноманіття від якого не доводилось нудьгувати навіть за відсутності гірських пейзажів. На полонину вийшов уже після заходу сонця.
Ніч в затишній колибі дала добрий відпочинок вимордуваному тілу.

Колиба сподобалась, що рідко буває. Вийшов пізно, десь біля 12-ї години. Довго розходжувався після вчорашнього лазіння ярами та дебрями Тростянця.
А отут мабуть живуть кроти альпіністи:). І що вони так високо роблять?

Регулярно поповнюючи запас вітамінів та мікроелементів (закидаючи жмені мерзлих гогодз до рота), неквапливо вийшов на Близницю.

На вершині розумію, що все надто довго і до темна не дійду до озера Догяська, а ще як подумаю який там буде холодний ранок… вирішую робити нічний перехід на Теплу (місце під горою Руська). Прикинув що до години 6-ї наступного ранку мав би бути на місці, при цьому роблячи 2-3-х годинний привал з готуванням гарячого супу на Околах. Така мисля розпалила скажений вогник в середині. Який, правда, з кожною годиною поволі згасав :) – сил не прибавлялось. А ще коли побачив як з боку Прикарпаття сунуть хмари, остаточно зрозумів, що прийдеться ночувати найдалі на Татаруці, після неї в суцільному тумані можу довго ходити «не тими дорогами». А так, ще один схід сонця на вершині, при чому рано йти нікуди не буде треба, тільки вилізти з палатки.
Отже, нову ціль взяв, ноги в руки і темпу, темпу, темпу…



Драгобрат розвивається, нові підйомники, купа нових будівель.. шкода, та з іншого боку це все мізерні подряпини на тілі гір.
Сонце сіло за гору Догяську. Вже в повній темноті виходив до хреста над озером. При підході, зробив чудне фото, навіть не сподівався, що так вийде.

Обпершись на парканець (що на фото) довго сидів і відпочивав. В один момент вітер стих і все завмерло на землі, тільки небо дихало і пульсувало зірками. Ще кілька хвилин благодаті трепетно осіли в мені відчуттям тихої радості та світлої любові до цього світу.
Вітер далеко не полетів, і невдовзі повернувся з ще більшим натхненням, через що почав замерзати, тут було вже не до споглядання. Зібрався і пішов в низ до Трояськи. Мав обійти її траверсом, але набравши розгону і не помітив як впинився на вершині. Там трохи пошумів і покричав, таким чином скинув зайву тривогу і мандраж, адже попереду був спуск в хмару і вихід на Татаруку практично при нульовій видимості.
Ще не ціла година і піднявся на останню (в цьому поході) гору Свидовецького хребта.
Провів місяць.

Ніч на вершині несподівано виявилась доволі теплою, мабуть тому, що хмари не доходили до самого верху а пливли метрів на 30-50 нижче.

Ранок. Сонце зайшло в палатку. Вірніше постукало жовтогарячим промінням а вже потім я його впустив. Не вилазячи з спальника і палатки, зробив перше (з наступних) фото. То треба було бачити.






Чим вище піднімалось сонце тим тепліше ставало. Після 2-х десятків кадрів добре поснідав, і ще більше години валявся на травяному схилі Татаруки. Заледве стримався, щоб не підпалити суху траву, ото би було файєр-шоу.

Попрощався з Свидовцем і вниз до перевалу Околи. Останній виявився жахливо засміченим, такого ще в горах не бачив. Таке враження, що тут уже кілька років тільки підвозять сміття, навіть не думаючи прибирати. З такими темпами там буде суцільне звалище.
Пообідав з напарником :)

і по швидше далі, щоб не бачити того сміттєвого жахіття.
Десять днів тому проходив повз виток Білої Тиси, а тепер підійшов до початку Чорної Тиси. Тут виявився просто відпочинковий міні-комплекс: альтанки, сходи з перилами до самого гирла, а там все як в якомусь міському парку біля фонтану. Ще два роки тому тут нічого цього не було… краще би сміття з перевалу повивозили.
Довгий, дуже довгий вихід на Братківську. Піднімаючись обмірковував життєві висоти: до яких йшов, до яких йду, які вдається здолати, а які обходжу бо не в силі подолати. Отак ідеш, ідеш а верха і зазиром не видно, сумніви самонасіюються, та швидко проростають не бажанням рухатись далі.. може краще зупинитись, вибрати місцину поліпшу тай розслабитись?.. часами не віриться, що реально дійти до верха… Але розуміння того, що з кожним кроком стаєш ближче до цілі допомагає витягти усі запаси сил і йти. Нажаль в житті серед людей часто не вистачає цього розуміння... в результаті багато вершин приходиться або траверсувати або обходити самими долинами. Дякуючи горам, впевнююсь, що якщо є «вершина», то є і стежка на неї.
І чого вона ще не спить?

На Братківській довго не затримувався, бо вже вечоріло.

Захід світила спостерігав підходячи до гори Руська. Багряне небо ще довго нагадувало, що десь там далеко, для когось, на другому боці землі сонце зараз сходить.


Стоянка Тепла зустріла привітно. Тут особливо нічого не змінилось. Благо не так часто сюди ходять туристи. Правда, якщо 3 роки тому ми з друзями зробили цю стоянку з нуля, то тепер добре видно, що вона користується популярністю.
Вечором повилазили назовні страхи, що приніс із собою. Втім, на ранок вони розвіялись разом із сильним вітром що був з ночі.

День відпочинку. Гогодзи в цукрі, точніше цукор в гогодзах замінили шоколад, що закінчився вчора.
Горгани не дають покою, хочу туди.
Загалом цього дня мало було якихось особливих подій. Все було по звичному прекрасне. Спокійний день змінився на тихий вечір. Уже перед сном захотілось великого вогню, десяток хвилин і бажання реалізувалось. Вітер і вогонь поєднуючись творять дивовижні фігури. Більшість з них залишається непоміченими в силу швидкої зміни форм, але фотоапарат вихопив пару цікавих втілень Сварога.


Наступного дня дуже рано піднявся, бо вирішив підійти до Полєнського, а то є куди топати.

Набрав на спуску з хребта лисичок та пару білих.
Вузькі стежки – моя слабість.

Вже вдруге не можу нормальною дорогою вийти з Климпушів на Плоску, видать її там таки не має, тобто є але захід на неї значно далі, глибше з села.
І знову ця Плоска дала мені жизні, поки виперся на неї напихтівся до «не хочу». Та й на спуску до Довжинця стежки відміченої на карті не виявилось, тільки ледь помітні її залишки проглядались місцями. Та вже, ходити по бездоріжжю не привикати. Десь в десяти метрах від мене дреманув заяць.
Боже як там нарили, болото реально по коліна. Ліс ріжуть чорно.
На спуску зашпортався, пробіг кілька метрів в позі ЗЮ, заледве не впав, але якимось чудом втримався на ногах. Мав усі шанси порівняти свою фізіономію об дорогу, яку проклали прямо по потічку.
Дійшов до місця впадання потіка Озірний в Довжинець, якраз на початку села, ніби першого хутору, а там повернув вверх по Озірному. Тут мене обігнала вантажна машина, не зупиняв бо не знав куди вони їдуть, тай бачив що місця в кабіні не має. Вони проїхали десь метрів 200 і зупинились, зачекали мене, спитали куди йду і запропонували щоб залазив на кузов – підвезуть.
Вже потім згадав цю «маршрутку» і водія – ця сама машина 5 чи 6 років тому підвозила мене коли вертався з Полєнського. Трохи (м’яко кажучи) вблудив тоді, спустився на другу сторону гори. Планував вийти в с.Зелена, а вийшов під с.Бистриця. Добре пам’ятаю свій шок. Спускаюсь по одному з хребтів до річки, все ніби сходиться, краєвид наче підходить тому що бачу на карті, підходжу ближче до води, дивлюсь… а вона в другий бік тече, все в голові перекрутилось, розгортаю ще раз карту, по новому прокручую в голові вчорашні та ранішні походеньки, все би мало бути добре та річка мала б текти у другу сторону і вихід до села в ліво від спуску, а тут навпаки :). Десь з пів години був збитий з пантелику (звичайно розумів вже що спустився на другу сторону, та не міг уявити як це сталось), потім над’їхала вантажівка, яка везла сіно, мужики почули мою історію, посміялись трохи, взяли рюкзак в кабіну на коліна, а мені постелили фуфайку на болотнік над колесом (то старий ЗІЛ 157) – весела поїздка була до Бистриці.
Так от, цього разу вони підвезли мене майже до основного підйому на перемичку між Полєнським і Пікуном.

Той шлях що проїхав на кузові мав би йти десь добру годину, а при умові що вже сонце сідало і позаду було 7,5 годин дороги я б не пройшов і половини того а розбив стоянку набагато раніше. А так висадили мене якраз біля «избушки на куриных ножках», тільки без ножок. Особливим комфортом вона не вирізнялась, та як каже мій друг: «Скільки людині треба? Чотири дошки і землі трошки».

Пічка в середині була наполовину розвалена, так що вогонь палив на дворі, а сам сидів на порозі, бо падав дощ.

Рано збудився від галасу, який наробили грибники. Не кваплячись поснідав, досушив черевики, зібрав все своє і пішов догори в суцільні хмари.
Везе мені поблукати біля Полєнського. Так і цього разу більше 3-х годин шукав потрібний траверс. Обмежена видимість не давала зорієнтуватися, а ще зустрів франківського хлопаку, який впевнено підтверджував мої помилкові уявлення про те де я і в якому напрямку треба йти (він сам там був перший раз, пішов на день за грибами, то ж ні в чому його не виню).
Блуд поміг підняти назовні чималу кількість страху, розумового божевілля, паніки. Кидаючись з одного напрямку в інший метався по схилам. Коли уже зневірився найти потрібну стежку і "дійшов до краю", то не залишалось нічого іншого як стати посеред мокрого снігу (піднявся до межі снігу), вдихнути холодного повітря, видихнути усе що бентежило голову і в одну мить заспокоїтись. Тільки це зробив і одразу ж вийшов на стежку.

З кожним кроком впізнавав місця і не міг повірити… ще кілька кроків і за тим поворотом має бути кам’яний розсип посередині якого тур… проходжу трохи далі… мурашки по тілу – є тур… так це той траверс який шукав… зліва наді мною, поглинутий хмарою, стояв Полєнський. Пройшов ще кілька десятків метрів і зупинився… незворушний спокій оповив мене. Описати те, що було потім навіть не буду намагатись, таких слів немає… одна благодатна тиша.


Сидів поки не почав замерзати, як не як був до половини мокрий.
Спускаючись побачив сліди ведмедя. Але зараз не до них, треба якнайскоріше спуститись і розпалити вогонь, зігріти і нагодувати тіло. Душі вже добре, тепер треба попіклуватись про своє фізичне втілення.
Нарешті на місці. Пів години біганини за дровами по мокрому лісі, ще година на тент, палатку і вогонь… Ооо! Як добре одітись в сухе і валятись на карематі біля вогню посьорбуючи терпкий чай.
Дрібний дощ додавав комфорту. Тент то сила – всього лиш другий раз він знадобився за весь похід, але це було варте того, щоб стільки його носити.
Сухий, поївший і офігівший від щастя сиджу втикаючи на вогонь.

Десь в районі Пікуна чи Ведмежика реве ведмідь. Прислухаюсь і посміхаюсь, бо знаю що все це по справжньому… це не фільм на діскавері і не оповідання про Аляску… дика природа тут… я тут… життя тут і зараз.
Не хочу лягати спати. Ніби останню ніч з коханою проводжу. Любив би сі до самого ранку або до повного виснаження :). Але, якщо кохана не давала б заснути, то потріскування вогню і колискова вітру за пару годин закривають мої повіки. Якийсь час поспав під тентом, перебив сон і потім ще годину втикав на жаринки. По першій надумав таки лягати, бо завтра треба більше 7 годин іти.

Так не хотілось нікуди рушати звідти. Довго просинався, повільно готував їсти, як ніколи смакував чай. Вже коли все було зібрано, постійно шукав причину затриматись біля вогню.
Але йти треба. Як за звичай залишив полум’я догорати, не гасив. За умови мокрого лісу і моросящого дощу небезпеки пожежі не могло і бути. Взагалі, якщо правильно зробити вогнище і розмістити його в правильному місці, то вогонь спокійно догорить собі сам, не завдавши шкоди лісу. Чув від одної доброї людини: «То як свічка в церкві, нехай собі горить».
Останній димок походу.

Натиснувши на капці, незадовго був біля стоянки туристів перед перевалом Переслоп. Гарно тут…

Але бачили б ви це місце до того як його окультурили…
Скупався в Зубринці. Давно не залазив у таку холодну воду. Одразу згадався Йордан і фільм Самсара. Перший раз за 16 днів повністю помився, як казали колись гуцули: "а кілько тої зими" :). Почав мріяти про гарячий душ.
На самому перевалі доверху набив рюкзак підпеньками і з рекордним для себе часом в 1 год 50 хв спустився в Яремче.
Добре, коли є в житті люди, які в потрібний час можуть та з охотою надають допомогу і роблять дійсно важливі для тебе речі. Одна така людина того вечора приїхала по мене машиною в Яремче і відвезла додому. Може для когось це і звична річ здається, та після важкого робочого дня ще 3 години провести за кермом… далеко не кожен захоче. А для мене то було дійсно важливо, тому що добре знаю, як воно, розгубити по автостанціях і автобусах спокій та рівновагу яку приносиш з горів. Вже дома мав змогу потрохи акліматизуватись і прийти до тями.
Мрія про душ здійснилась. Незвично легко отримати гарячу воду, просто крутиш ручку крану в праву сторону і догори :). А ще незвично, що світло включається не на чолі (в фонаріку) а на стіні :). І взагалі нецікаво готувати їсти, процес не той. Задушливе кімнатне повітря не давало заснути поки не відкрив навстіж вікно. Засинаючи задавався питанням: «як тут можливо жити?».

От і все… зараз, все вище описане здається далеким і в якісь мірі нереальним. Фото в компі, камінці на столі і пару шрамів на тілі на довго залишаться ключами до паралельного світу. Світу де все легко і просто, як включити світло в кімнаті… клац, і ти розумієш, що темнота – це всього лиш відсутність світла.
Світла Вам!