неділю, 21 червня 2009 р.

Крим - життя учить по різному

Кінець квітня. Травневі свята на носі. Робота, як завжди, кипить та бурлить. За відпочинок якось навіть не доходить подумати. І тут... несподіваний дзвінок від Олега (якраз вчасно - сидів по самісінькі вуха в роботі): "Поїхали в Крим вуйку!". В голові одразу думки забігали зі швидкістю бабульок з варениками в Жмеринці від вагону до вагону повз потяг що тільки но прибув. Крим... крим.. крим... еех.... та немає часу... роботи копицями, а то й стиртами... грошей немає... . Але ж все ж таки перша думка була "Крим.. ееех!" :), роблю швидкий висновок, що не буду приймати рішення отак одразу, нехай розум звикне, заспокоїться трохи. Сказав Олегу, що дуже хочу і подумаю.

Вдома заспокоївся, думав не довго. Коли в голові світло, то нічого не заважає бути щасливим.
Минув тиждень, традиційно збираюся в останні години перед виходом з дому, сплю пару годинок, автобус до Тернополя, а там на потяг, в якому уже їхав Олег з Ларою до Сімферополя.

Задоволені обличчя подорожуючих радують око та тішать сердце.


Подорожувати, так як і жити можна завжди двояко. Наприклад потягом. Можна сидіти розвернутим за рухом потягу і спостерігати та зустрічати все нові види за вікном що з'являються. А можна сісти обличчям у зворотню сторону і весь час проваджати поглядом краєвиди що зникають за рамою вікна та залишаються далеко позаду поїзда. В любому випадку, ми рухаємось по житті завжди у перед, назад дороги немає. Тільки ми або зустрічаємо життя або проваджаємо його. Люблю дивитись у перед.

Сімферополь зустрів нас дощем, та це зовсім не зменьшило радості від приїзду. Далі автобусом до Севастополя а звідти до Ласпі. Трохи вблудили на спуску до місця посадки, але добрі люди зустріли і навели на шлях істинний :).
Нарешті мореее!
Уже третій раз їду до Криму і вкотре весною. Все зеленіє, розцвітає... а разом із природою розквітає і щось в середині мене.

Основна мета поїздки поскелелазити. Район ми вибрали не самий популярний. Вірніше зовсім не популярний і навіть мало відомий. Пробиті маршрути по чуткам та інтернет форумам мали бути десь на Ільяс-Каї.

Туди й направились з Олегом на третій день після того як пройшли дощі. День перед тим вишуквали болдери на берегу моря. Парочку цікавих таки надибали.
Пошуки маршрутів на Ільяс-Каї не увінчалися успіхом, зате находилися досхочу, намилувалися дикими скелями, нанюхалися квітучої вишні.. трьома словами - отримали масу задоволення. Олега так поперло що він навіть хайку про сосну написав, мабуть згадав свої японські коріння :).

Наступного дня історія повторилась. Пошуки маршрутів знову не увінчалися успіхом. Шукали довго й нудно двоє, потім лазили місцевими скалами й дебрями поодинці... нічого.
Окрім краси неймовірної.

Окрім захоплюючих подих гір.

Навіть місцевих жителів зустріли :)

Єдине що знайшли (що мало хоч якесь відношення до скелелазіння) то це три болдери. Один з яких мав назву "От заката до рассвета" - що нам дуже нагадало наші пошуки, а другий "Зіпсоване враження", який змогли залізти. Зробили з Олегом висновок, що то ми не перші блудимо тими краями у пошуках пробитих скелелазних маршрутів )). Та гори нас не залишили байдужими і розчарування не змогло заволодіти нашими головами... виснаженому, обдертому і голодному тілу було не до того )))).

Починалися перші дні ранковою пробіжкою по узбережжю та купанням в холодному морі, до самого вечора перебував у постійному русі. П'ятого дня вирішили хоч трохи вгамувати спрагу скелелазіння. Поїхали в Сімеїз.

Оооо! Дорвався! Лазив в кайф, але був присутній якийсь острах.
Десь на п'ятій трасі зірвався, пролетів декілька метрів і до того як натягнулася динаміка попав пяткою на полицю що виступала в скелі. Спочатку нічо, зліз і навіть ще страхував Олега, але вже коли він спускався то відчув що не все так просто з ногою. До вечора, поки доїхали до Ласпі, нога розпухла, страшно боліла і не міг зовсім на неї ступати. В медпункті сказали що тріщина пасує. Депресняк навалився не маленький. Для мене сидіти на одному місці і не рухатися то щось жахливе! А тут світить кілька тижнів, в кращому випадку, ходити з гіпсом. Це був жах!

З ранку встав а нога стала меньше боліти, що значно заспокоїло. Та розчарування від того що скелелазіння накрилось було не мале.

Поволі приходив до себе і приймав ситуацію. Життя набирало зовсім інших обертів. Воно рухалось але уже не летіло стрімголов. Пейзажі за вікном уже не так скоро минали і набували яскравіших фарб. Решту чотири дні провів на пляжі з книжкою Ошо "Неведомое путешествие", фотографував, слухав і дивився на море, спілкувався з людьми, загаряв.. незвично то було для мене, але отримував задоволення від такого ритму.
Вечорами палили вогні, варили глінтвейн, грали на дримбах.. ну і звичайно співали про Довбуша. Кримські скали знову здригнулися від Карпатських звуків та голосів... а ось кримські відпочиваючі, що нас здивувало, після пісні про славетного опришка чомусь усі затихали і таке враження немов засинали одразу :)))).

Існування цього разу дало мені невеличку взбучку, щоб зупинився і подивився довкола.. а то все біг тай біг кудись, пропускаючи все найцікавіше. Коли сидиш на місці, стільки нового можна побачити довкола себе і в собі. Вдячний життю за той дар.
Поїздка знову набула для мене значення вдалої.

Життя кльове! Просто інколи щоб це зрозуміти, потрібно роззути ноги, підігнути їх під себе, заспокоїтись і трохи придивитись.

Жаба змогла то і я зможу :)


Приймати серйозні рішення і щось кардинально міняти у своєму житті завжди так важко. І як же ж "добре" сидіти у своєму привичному тихому болотці, де все знайоме і безпечне. Сіра рутина дає безпеку і гарантію, що все буде так і на далі, нічого нового страшного не станеться - це у неї не забереш... але водночас вона позбавляє можливості статись чомусь новому прекрасному, вона виїдає душу яка хоче кольорового життя. І той хто боїться пуститись у "вільне плавання" завжди знайде сотні причин щоб виправдати себе: така доля; я маленька людина і нічого не можу вдіяти проти цього жорстокого і несправедливого світу; завжди є хтось хто кладе палиці в колеса; сонце не з того боку світить і т.п.
Отак і я засидівся у своєму "болотці". Навіть вдосконалював умови в ньому. Та геть забув що на світі є ще озера, ріки, моря і океани. Давно пора вилазити.
Скільки мені говорили раніше, скільки прикладів бачив.. та всерівно як та жаба у колодязі якщо і не те щоб не вірив то просто ігнорував розповіді про океан... але факт, що з болота не видно океану зовсім не значить що його не існує.
Людина має вибір завжди.. і варіантів дуже багато. Навіть серед тих же жаб найшлася така, що колись давно наважилась на зміни, вилізла з води на дерево!... еволюція зробила своє і ось результат: деревна жаба, або квакша (райка звичайна) :).