6 нояб. 2011 г.

India...

Vze chetveretui den v Indii.
Rozkazuvaty iak tut treba duzhe dovgo (zaraz ne maiy mozluvosti) i dumaiu sho vono malo peredast... tut treba bytu. Vse sho ia chuv i bachuv po video ne peredae i krapli toi realnosti v iaky popadaiesh pruihavshu siyda.
Ce ne prosto inozemna kraina v inshomy chasovomu poiasi, z nezvuchnoiu movoiy i temnoshkirumu liyd'mu - Ce prosto naprosto inakshui svit! Popadaesh siuda i vse, absoliytno vse inakshe. Za kilka dniv ia vvibrav y sebe vrazhen' stil'ku ckil'ku ne mav za ves' poperedniy rik.
Pry nagodi napushy bil'she...

Namaste :)

12 окт. 2011 г.

"Музика"

Виникло бажання поділитись ... Називати подібні творіння музикою навіть не хочеться. Це слово зараз під собою розуміє надто багато, я б сказав, неподобства. Просто послухайте це.

21 сент. 2011 г.

Найбільш цілеспрямована людина

Надибав в неті:
Найбільш цілеспрямована людина це та, котра дуже хоче в туалет. Всі перешкоди здаються неважливими, мізерними. Крім цілі поскоріш "зробити справу". Погодьтесь, смішно чути фрази типу:
Я обмочився тому, що:
-не було часу піти в туалет

-я був дуже змученим
-втратив надію…Я не вірив, що зможу добігти

-ну звичайно ж. Він то добіг. У нього ж он які ноги довгі…
-я задурний, щоб це зробити…
-я вже 5 разів обмочуюсь. Мені ніколи невдавалось добігти…
-це явно не для мене

-я постукав у туалет – але мені не відчинили…
-мені не вистачило мотивації…
-у мене була депресія…
-у мене немає грошей, я не можу собі цього дозволити!...
-…вирішив відкласти і піти завтра))).


Було б дуже смішно, якби не було правдою те, що доволі часто ми використовуємо подібні фрази в інших, набагато важливіших життєвих ситуаціях, від яких залежить досягнення певних цілей. І часто "мокрі штани" - це ніщо в порівнянні з тим чого ми себе позбавляємо чи не дозволяємо собі. Прикро, що ми не звертаємо увагу на життєво важливі питання (самореалізація, самоствердження, фізичне та духовне здоров'я та ін.) поки не припруть до стінки, поки "штани не стануть мокрими".

20 сент. 2011 г.

П'ять хвилин

В періодах, коли грузнеш в суспільних зв'язках, надуманих проблемах та мріях про "візерункове" майбутнє, не було б нічого особливо страшного, якби вони побули собі пару днів тай пройшли. Але вся сіль в тому, що якщо нічого не робиш, то воно затягує все більше і більше, як трясовина. І чим глибше "затягнуло", тим важче вибратись, тим більше на це потрібно часу.
Буває, в якийсь момент, приходить осяяння, і все стає чітко зрозуміло - що треба робити і як, і ти вирішуєш: "Це ж елементарно, все так просто. Завтра же почну все спочатку. Не має ніяких перешкод, для того щоб усе швидко змінити на краще. Завтра почнеться моє нове життя.".....
 Але приходить завтра - і нічого не відбувається. Найгірший варіант, це коли взагалі забуваєш про те, що вирішив учора. А буває, що виникають якісь термінові справи - і ти, звичайно, "змушений" вкотре відкласти зміну свого життя. В кращому випадку, ти з величезним ентузіазмом берешся за роботу над собою, та проходить кілька днів чи тижнів (залежно від масштабності задуманого) і твої сили зникають а бажання як і не було.. і те, що ще недавно здавалось неможливо було не досягнути - стає архіскладнним завданням.
Не реально за одним махом вискочити з трясовини. Це можна зробити, коли ти ще лиш по коліна в болоті. Але коли погруз по шию... Тут не обійдешся тільки бажанням та шаленим короткочасним рвінням. Потрібна витримка, спокій, самоконтроль, наполегливість. Повільно, сантиметр за сантиметром, контролюючи свої надтоенергійні рухи, не витрачаючи намарне сили, свідомо оцінюючи ситуацію, розуміючи, що і як потрібно робити та наполегливо рухаючись в перед - тільки так виберешся.

П'ять хвилин.  Приділяючи всього лиш п'ять хвилин в день тому, щоб сісти в тишу, я відчув як щось шевелиться в середині, як поволі прокидається щось нове та світле. Навіть такий мізерний проміжок часу (який не важко викроїти з 24-х годин) робить зміни. Це дуже мало, можливо надто мало, це дуже поволі, але це не залишає мене тим самим, воно міняє мене. І воно наразі краще за всякі вичурні техніки, які перестаю робити за кілька днів (по вищевказаним причинам).

Інколи ще буває приходиться себе заставляти, інколи чекаю їх, а інколи боюсь їх закінчення та відчуваю як мені стає замало цих 300 секунд.

23 авг. 2011 г.

Мене немає.


Є все, завжди та всюди. Окрім мене. А та істота, сповнена ілюзій, страхів та стереотипів, що видає себе за мене, не в змозі осягнути цієї простоти. Мені так шкода, що зараз вона ґаздує. А я так... зрідка навідуюсь, і чим далі тим рідше.

4 июл. 2011 г.

Помах крил метелика.

Людське життя. Воно: ніжне, крихке, короткочасне, наповнене непомітною але величезною силою, як вільний політ, унікальне і неповторне в своєму різноманітті та неймовірно прекрасне. 
Воно як метелик.
Ніжне та крихке. Навіть дуже трохи грубої сили - і крила метелика будуть пошкоджені - він уже не літатиме. Дуже легко зруйнувати своє життя, а плюс до того, більшість довкола, свідомо чи не свідомо прагнуть допомогти тобі у цьому.
Короткочасне. Найдовше життя серед метеликів триває 1 рік, а є такий вид, що живе всього лишень 1-ну годину. Життя, для нас, за звичай не довше. Часто, десятки років проходять для людини не просто швидко, а миттєво. Згадую як моя бабця казала в 92 роки: "Знаєш, Володя, інколи здається, що я і не жила".    
Наповнене силою. Існує твердження, що все в цьому Світі на стільки сильно взаємопов'язане, що навіть найменший метелик, махаючи крилами, впливає на рух планет у далекому космосі. Що вже казати про людське життя, хіба є щось, що нам не під силу? (маю на увазі те, що нам потрібне, а не ілюзорні бажання).
Як вільний політ. Метелик проводить більшу частину свого життя у польоті. Шкода, що ми не метелики, і замість того, щоб "літати" - "повзаємо у багні".
Унікальне і неповторне. Різноманіттю метеликів, здається, немає меж. Так само і життя кожної людини - воно унікальне і неповторне. У кожного своє. Спробуйте найти метелика, який би хотів змінити свій колір чи форму крил, або принаймні такого, якому не подобаються квіти на галявині.
Неймовірно прекрасне. Нижче фото деяких метеликів, зроблені мною за останні кілька років. Тут зображена мізерна частина чудесності цих створінь. Що вже казати про фантастичні види, що живуть у тропічних країнах. Про прекрасність життя говорити не буду. Хто знає - той знає, а кому не доводилось це відчувати - той і не зрозуміє.
Жити потрібно так, як метелик махає крилами. Як саме? А придивіться, до того як він літає, поспостерігайте за ним, "проживіть" його порхання усім своїм єством.

На завершення, згадалась фраза Ошо: "Відчуйте себе гелікоптером, що став метеликом!"
Приємного перегляду :)
 

 
 
 
 
  
 
 
 
 
 
 
 
 

25 июн. 2011 г.

Близьке далеке

Інколи минуле стає таким близьким. Не те що б шкодував за ним. Ні. Скоріше шкодую за здатністю робити речі про які починаю забувати. Не має бажання повернути минуле, хочеться не забувати і не втрачати певні свої якості (здатність вчитися, жага пізнання, сміливість іти до того що потребуєш без остраху втратити те що є, відкритість та щирість перед собою, відсутність мульки в голові "я все знаю") які з роками все більше залишаються в минулому, ніби "старіють" та відсихають як нижні гілки у сосни. Трохи не правильне останнє порівняння, бо у сосни відсихають не потрібні гілля, чого не можу сказати про частково (деякі майже) втрачені певні позитивні свої якості... чи може я чогось не розумію...

Близьке серцю минуле. Все рідше про нього згадую. Та є його відрізки, про які не забуду мабуть ніколи, які часто надихають і нагадують те найсвятіше, що є у цьому світі, те заради чого варто жити... просто жити і радіти.

Що правда, у мене залишилось багато дверей до того минулого, одні з яких - музика... музика з якою асоціюється (яку слухав) певний знаковий період чи навіть якийсь певний, так би мовити, повноцінний момент мого життя. А до цих дверей, висить на цвяху пам'яті, добряча зв'язка ключів, один з яких композиція Vangelis - La Petite Fille De La Mer. Стара добра музика.

31 мая 2011 г.

Життя - це рух

Життя - це рух! Принаймні для мене і особливо на даному етапі.

  За не цілих два дні в горах отримав стільки руху, нових вражень, диких відчуттів: радості, страху, невідомості, скільки за звичних обставин отримую за кілька тижнів а то і місяців. Можна сказати, за два дні прожив два місяці. Ось де ліки від смерті, ось де безсмертя!
  В суботу з ранку остаточно вирішив, що треба їхати в гори.. тільки от куди? Не довго мучився цим питанням, вибір впав на гору Полєнський через Кози гору. Маршрут для мене новий (давно цілився на нього та все ніяк ноги не доходили), а отже однозначно буде цікавий.
  Виїхати вдалось аж по обіді, поки до Яремчі, а поки через перевал Переслоп... ну якраз до темна встиг дійти до водоспаду (стоянка туристів), наладити побут та привести себе в порядок: поставити палатку, розпалити вогонь, скупатись, повечеряти. Біля вогня не засиджувався, пам'ятав, що завтра не легкий день.
  Плани були "наполеонівські": спочатку на Козю, потім Кози гору, а звідти на Полєнський (все це в заповіднику Горгани), на вершині якого заночувати. На все про все, прикинув, потрібно 8-10 годин. Вийшов від водоспаду в 10:25 (чому вказую точний час? потім розкажу :) ..)

 Як часто буває, все було легко та гладко до того моменту, поки йшов знайомою дорогою, а коли звернув від річки Сітний в сторону Козі.. тут почалася веселуха. Ну звичайно, що стежки я не найшов, як би мені не хотілось. Піднімався по ярам, крізь карпатські джунглі, в торець до хребта. Майже дві години карабкання, матюкання себе і палатки (для чого було її брати літом - зайвий груз). Але поки вибрався на хребет, то якраз добре розігрівся, відчув, що тіло було готове для пригод. а тут і стежка намалювалась... правда поки вибрався з тих ярів, то втратив орієнтування де знаходжусь, так лиш приблизно уявляв де можу бути. Відмітив час - уже 3,5 години в дорозі - а це не мало, враховуючи, що до половини ще не близько. Ідучи по майже рівному хребту, я розслабився і захотів їсти. Присів на перший ліпший повалений стовбур, дістав ранішню гречку та швидко намнув її з кваском, що зібрав по дорозі.
  Пообідавши, зібрався відмітити відрізок, годину засік.. але з якого місця виходжу? :) .. я ж то не знав де є... сміючись пішов далі.
  Невдовзі, ситуація з місцезнаходженням прояснилась. Але на відміну від неї, погода навпаки стала похмурою.
  Закинута стайня, а за нею колиба. На карті їх не знайшов.

  Ще години дві йшов при моросящому дощику, а потім почалася злива. На цьому капризи неньки природи не закінчились: грім, блискавка, град як горох. Скучати не доводилось.
Дійшов до полонини за Козею. Корів та коней що паслись в хмарі найшов, а чистої води та пастуха - ні.
  Почекав хвилин 20 в надії що ґазда з'явиться і покаже точний напрямок. Не дочекався, вирішив іти далі. Краще вже мокнути в дорозі ніж стоячи на місці. Правильну дорогу досить швидко найшов сам. Ще через годину, бачучи, що погода не думає мінятись, позвонив до колєги, щоб глянув в неті прогноз - результат був не особо втішний.
  Переді мною постав вибір: або ще кілька годин іти до Полєнського, а потім ще пару годин дертися на нього крізь мокру альпійку (жереп) та по мокрому камінню і ночувати на горі без вогню, або вертатись до полонини і ночувати там. Думав, думав... і вибрав третє: вертатись назад до водоспаду, щоб з ранку накупатися вдосталь перед від'їздом додому, так і зробив.
  Вертаючись назад, озирнувшись, побачив  Кози гору. Буду там, тільки не цього разу.

  Коли повернувся до полонини, то хмари почали місцями потрохи розвіюватись. Дочекався краєвидів, ось де вона "ляпотааа".
 

  Гарно то гарно, але мокрому на вітрі особо не постоїш, потрібно рухатись, щоб тіло не остивало.

  Кинув останній раз оком на полонину і нирнув в лісові дебрі.
   Дорога назад вийшла не така коротка, як би хотілось. Спускаючись до Сітного пішов ще інакшим шляхом, і в результаті зробив гак в сторону на добру годину.
   Ще більше ярів і ще глибші яри, а перед річкою дуже круті схили та обриви. Бували миті коли не на жарт боявся, що наступний мій крок буде початком великого "спуску"... під ногами був мокрий піщаний ґрунт з камінням, яке постійно зсувалось.
   В проміжках між екстремальними ділянками попадалися просто казкові місця, такі як ось це:
  Перш ніж побачив яка краса, за десяток метрів від того місця відчув його запах.. не знаю як там в райських садах, але в тому лісі було дуже добре, а туман лиш додавав загадковості. Ніколи раніше не бачив нічого подібного.. а навідатись ще раз в те саме місце буде дуже складно, дорогу туди запам'ятав певне один Бог :)
  Нарешті вийшов на дорогу, і як виявилось аж на околицю села Зелене.  Мої світлі шорти та біла майка уже були зовсім не світлі, такі десь сірувато-буруваті :).
  Далі була уже відома, добре вимощена дорога. Тут зустрів горе-туристів. Чому саме так їх називаю, а тому, що коли побачили вони мене, то у них на обличчі було написано: "О! люди!". В ході розмови вияснилось, що їм довелось добряче поблукати. Спочатку вони намагались мені пояснити, що спустились на другу сторону від Ведмежика до села Бистриця, і ніяк не могли зрозуміти, що за село Зелене, про яке я їм говорю. Дикі Горгани в хмарах - це найсприятливіші умови для багатогодинного блукання.. чи не мені про це знати :)
Львівські мандрівники пішли проситись до когось до хати, а я за годину з хвостом. був біля водоспаду. Коли глянув на годинник, то була 22:25. Рівно 12 годин тому, я вийшов з цього місця, давно так не прогулювався. Ноги якось вже і не боліли, вони просто гуділи і були наче не мої. Розумів, що на довго сідати не можна, бо почну вирубатись від перевтоми. Одразу приніс води, розпалив вогонь. І поки доварювалась вечеря, змив з себе бруд і частину виснаження. Благо дощ уже зупинився, бо за пів дня серйозно вимок і навіть промерз, незважаючи на майже літо.
  Ранок. Оооо! Нового дня був справжній буржуйський відпочинок: їв, загоряв, купався.
  Все було як в "лучших домах Парижа", думаю навіть там такого не бачили. Найбільше кайфу приносили стрибки у бурлящу воду. Ееех, зараз би туди шубовснути.

  Таємничий і вічно туманний Полєнський знову не прийняв мене. Це вже 4-тя невдала спроба зійти на нього. З семи походів піднімався лиш 3 рази. Та це ще один його плюс! Таки більше ціниш те, до чого прикладаєш зусилля.
  Не став описувати кожне чудне дерево, яке бачив, дивні рослини запахи яких вдихав, десятки унікальних каменів по яких лазив, малі та великі джерела, воду з яких пив, горбики, горби і гори якими "дихав". Все рівно, все що тут пишу порожнє.. такий собі загальний нарис... треба бути там... до речі, на вході туди завжди висить "Ласкаво просимо!" :)
  І як каже Андрюха: головне процес! І сто відсотків, воно так і є! До сраки усі досягнення світу, якщо ви до них не йшли. Якщо вас завезли на Говерлу на гелікоптері, то ваше відчуття і на соту частину не зрівняється з відчуттям блукаючого в хмарі під найменшою горою... а що вже казати, коли вдається вийти на гору своїми ногами, по дорозі смакуючи крок за кроком, "вдихаючи" все що бачиш,  і обливаючись потом стримувати вистрибуюче з грудей серце - тоді ловиш кожну мить.

28 мая 2011 г.

Жовта земля

Тижня півтора тому поїхав кататись на велосипеді. Заїхав за два сусідні села, а там виявляється більша частина полів засіяна ріпаком. Раніше не звертав увагу і не цікавився що там посіяли, але цього разу не міг не помітити - пора цвітіння цієї олійної рослини.
А коли ріпаком засіяні величезні поля, то мізерним буде просто сказати що він цвіте... земля вибухає жовтим кольором, і здається тільки синє небом не дає жовтому цвіту заполонити все довкола.










З пів години перебування серед жовтого моря мені стало щоб одурманіти від дуже сильного запаху, довго там не помилуєшся красотами.
Додому їхав чумний і з либою на обличчі :)


P.S. Вже пізніше смутило два моменти.
Перший це те що поля ці засіяли німецькі орендарі... ну "не вміємо ми сіяти і вирощувати.
А друге - щоб шкідники не поїли ріпак, його скроплюють з літаків якоюсь хімією. А хімія не проста. Наслухався як на весні поля ставали білими від мертвих лелек (які випадково попали під ту хімію), а корови і зараз не підходять до "жовтого поля" за пару сотень метрів.

10 мая 2011 г.

Через раки до зірок :)

Старе фото з Білого каменю.
Давно нічого не писав сюди.
Міг би сказати, що не було про що писати: кругом все та ж рутина, пару невеликих поїздок в гори, робота, дім, час від часу якийсь відпочинок з друзями...нічого не відбувається. Але...
Надумав в неділю піти на раки. По обіді зарядив акумулятори до петцела, перевірив велосипед, зібрав мінімум необхідного. Лінь не пускала з хати десь до половини одинадцятої вечора. Але у неї не було варіантів (дуже вже тіло скучило за рухом, закисло), так само як і у німців свого часу... це тільки питання часу.
Їхав швидко як міг, після перших 5 км видохся наче після якогось марафону. Збавив темп, бо до лісового потічка, куди прямував, ще треба було їхати чи мало.
З пів години лазив у пошуках "закуски до пива", окрім безлічі ручейників (не звична мені їх укр. назва "волохокрильці"), та кількох риб, нічого більше не знайшов... Але...
Вже в процесі ходіння по воді, незважаючи на нульовий улов, почав отримувати задоволення від живого потічка та відблисків місяця в воді, що пробивався крізь дерева. Зрозумівши, що змісту ходити далі немає, вийшов з лісу, всівся на стовбур обламаного дерева, достав термос з імбирним чаєм, виключив ліхтар.
Довго сидів під лісом на тій колоді, дивився на серпоподібний місяць, обриси гілля на нічному небі, зірки; слухав як вітер грає деревами і журчить вода... в якийсь момент по новому зрозумів (ну може з часом прийде і більше розуміння) вислів В.С.Моема: "Смішна річ життя: якщо ти відмовляєшся від усього, крім найкращого, то звичайно досягаєш того, чого прагнеш".
Найперше відчув це з середини, відчув, що це правильно, відчув, що так має бути, а вже потім почав обмізковувати.
Якщо розібратись, все що ми не робимо, все спрямоване (але далеко не все воно доходить до логічного завершення) на те аби в кінцевому результаті отримати певне благо, у кожного воно своє. Чи то гроші, чи визнання, чи чуттєві насолоди, будь-яке благо слугує нам джерелом певного задоволення, спокою, гармонії. То чому ж не робити тільки те, що приноситиме лиш те що мені потрібне? Чому не відмовитись від усього, і не залишити лиш найкраще? Чи багато я втратив за той час, що робив те "що було потрібно", а не те "що мені хотілось"? Звичайно тут треба мати голову на плечах, треба розуміти себе і свої потреби, знати себе, треба просто бути. Бо якщо мене не має, а є тільки "купа чужих думок, чужих потреб та помилкових стереотипів" - тоді й, так би мовити "мої бажання, потреби і цілі" будуть не моїми.. мене тоді немає, а отже і не має кому вибирати від чого відмовлятись а від чого ні.


Все ж так просто. Інколи достатньо походити по нічному лісі і це стає найкращою психотерапією. Забуваю елементарні речі, які завжди, повторюсь, завжди приносили мені найбільше задоволення. Для яких не потрібно нічого окрім наміру і дії, і зазвичай все що потрібно для їх втілення в життя, уже є, завжди є. Тут можна довго сперечатись, про обставини, про людей, що нас оточують, про ситуацію в країні, про стан здоров'я.... але як все це опинилося довкола нас???, невже все це шукало нас роками, находило, а потім чіплялось і тримається за нас зі словами "важко, але куди я без цього"? Ні, це просто те, що я вибрав. Не сьогодні, не в цей момент. Я зробив багато хибних виборів набагато раніше, кожен свого часу... і продовжую їх робити... А може досить!?

:)

14 февр. 2011 г.

гарна ніч

гарна ніч.. але її краса уже стає нав'язливою, хочеться світанку.

8 янв. 2011 г.

І знову цей Новий Рік

     І знову Новий Рік. Дуже вже мені це свято нагадує день народження. Так само життя тиче в ніс розуміння того, що роки минають, сказав би навіть щезають непомітно.
     От тепер загружав фото в альбом на пікасі, і там останні розміщені фотографії з минулого НР, з того самого місця., зроблені в той самий час практично... рік сурка блін :)
     Втім, якщо делікатно згадати все що було у минулому році то не так вже й все пічяльно. Усі кроки що були зроблені були зроблені у перед (можливо були періоди "шаг в перед два назад" але розум вдало їх загнав у підсвідомість, наразі не пам'ятаю таких). От тільки повільно воно якось все, хочеться більше руху, більше драйву, більше вітру! І так, щоб радість розпирала з середини... наспівуючи "ветер в харю а я шпарю, что мне грусть моя печаль"!
    
     Відсвяткували по старій традиції в добрій компанії. Снігу випало не густо - катались швидко, весело і мало... бо доста було боляче.
     Гори привітно наспівували пронизливим вітром. З часом, правда, ця музика не була такою приємною, особливо коли приходилось іти "по великим справам до вітру", а в комбінезоні завдання ускладнювалось двічі :)
    Люблю у вечері, вийти з колиби з чашкою гарячого чаю та вдихнути морозного повітря... файно воно.
    Окрім вітряного підспівування, гори ще посміхались:
  
     В останній вечір пішов на вершину, щоб провести сонце.
     По дорозі вийшов на сліди величезного ведмедя:
     Ну, мені хотілось би щоб це були сліди ведмедя :), та нажаль це всього лиш заячі ліниві сліди: один скок, чотири лапи при купі, вдих-видих, наступний скок, знову чотири лапи при купі, і так далі... геть повільний заєць недавно проскакав переді мною.
     На горі побачив ось таку картину:
   
 Здавалось би, ростуть ці два дерева в однакових умовах, на вершині і буквально в метрі один від одного. А дивлячись на них розумієш, що вони наче в різних кліматичних поясах. От і думаю собі, що у кожного з нас завжди є поряд "місце під сонцем".. але чомусь більшість надає перевагу "гоноровій тіні". І не кажіть мені, що не все від нас залежить! Ми не дерева!

А от таким для мене був перший захід сонця 2011 року: