неділю, 20 січня 2013 р.

Через вулкан до водоспаду

Якось вичитав в неті, що є в наших краях вулкан. При чому справжнісінький: бурлить і регулярно викидає з недр землі газ та... болото. Так, саме болото. Маю на увазі грязевий вулкан в с. Старуня Богородчанського району. Примітно те, що це єдиний діючий грязевий вулкан на території України. А як каже Вікіпедія, він ще й унікальний в цілому світі тим, що має техногенне походження, тобто тут не обійшлося без людської руки.
Так от, жити за яких 50 км від вулкану та не побачити його...  гріх на душу взяв би м. А бути в Богородчанському районі та не заїхати в Манявський скит та до однойменного водоспаду – теж не пасує. Отак і намалювався черговий маршрут.

Скажу так, читати про вулкан в Старуні та уявляти як там все на справді – то точно буде більш захоплююче, ніж потім побачити все на свої очі. А от якби ви випадково попали в ті місця, при цьому нічого до того не чувши про "вулкани" та інші дива, то були б добряче здивовані а то і вражені.

Вулканом його не назвеш ні як. Такі собі купки болота з бульками. Яких там до речі шось 20 штук: 12 кратерів та 8 мікрократерів, що час від часу випльовують на зовні газ, воду, болото та частково нафту з домішками. Серед яких, як дехто стверджує, один має природне походження. Усі решту виникли в результаті не розумного "дирявлення" землі. Тут мабуть добували все, що тільки можна було: нафту, сіль, сірку, гас, озокерит... навіть уран. От наробили купу дірок, заліпили їх аби як, тай лишили. А в кінці 70-х років, після землетрусу в Румунії, "наш вулкан" проявився, найшов собі шлях назовні крізь закинуті шахти. І плювався він тоді добряче, на цілих 3 метри у висоту.

Сьогодні ж отак (принаймні це все, що я зміг дочекатись десь за 20-30 хвилин ):
Стою на краю кратеру.
Судячи по мокроті довкола, то деколи він все таки викидає щось зі своїх нутрощів сильніше.
Можливо його молоді бурні роки пройшли, а можливо, чого дехто остерігається, що це лиш "затишшя перед бурею".

Місцевість довкола досить незвична для пересічного ока.
А ось цим мостиком, можна дійти до берізок, біля нафтового ставочку.

Найцікавішим виявили для себе оцю штуку на місці колишньої озокеритової шахти:
Тут не просто "вічний вогонь". Коли підійти ближче (вже метрів за 10), то чути як в середині щось клокоче, булькає, кипить. Не знаю, чи то нафта чи то вода з домішками усілякими. Але відчуття та штука викликає стрьомні. Постійно здається, що зараз як рване звідти фонтаном нафтового кип'ятку :).
Трохи більше як 100 років тому, саме в цій шахті були знайшли бальзамованого грязями мамонта, а пізніше чотирьох шерстистих носорогів та інших тварин.
Щось маю чуйку, що про Старунські вулкани ми ще почуємо, тобто вони дадуть про себе знати.

Після сходження на вулкан ми поїхали в Маняву. Відвідали Манявський скит XVII ст., який був заснований вихідцем із самого Афону. Тут у мене вийшло загадкове фото:
Маю на увазі дивні бліки на білій дзвіниці з права. При чому неозброєним оком нічого подібного не бачив ні я ні Аня. І такий же ефект на 4-х різних фотографіях. Містика :).

Погуляли монастирем-скитом, запалили кілька свічок у церкві, пообідали в трапезній та й поїхали на водоспад. Поїхали, їхали, їхали.. блін довго їхали.. вже надоїло по саме буде товктися по каміннях.. а ми ще їхали.
По дорозі зустрічались місцеві туристичні автобуси:

І нарешті доїхали. Як ви думаєте, що я зробив першим ділом коли добрався до водоспаду? Ага, пішов купатись.
Але це була така собі маленька купель перед основним водоспадом.
 
Ані також там дуже сподобалось, але вона обмежилась миттям рук та обличчя. Ніяк не вдається спокусити її на купання в гірських річках :)
А мене просити не треба
 
З тих водоспадів, що я бачив, це один з найбільш вражаючих.
Є ідея на літо: здійснити піший перехід від Бухтівецьких водоспадів до Манявського. Там, окрім цих двох, є ще багато менших.

Перед цією поїздкою були також на Джуринському водоспаді в с.Нирків найбільший рівнинний водоспад в Україні. Але тоді все якось не складалось: купання не вийшло, фоток мізер і ті не якісні, Червоноградський замок (свого часу найкрасивіший замок-палац Поділля), повз який проїжджали, також не відвідали.. Короче, поїдемо туди ще раз, тоді й напишу.



 
 

суботу, 19 січня 2013 р.

Галич та околиці

За кілька днів після Бухтівецьких водоспадів понесло мене знову в дорогу. Треба було ж обкатку проходити.. мусів :)
Перша, довгоочікувана 1000 км:
 
Одноденна поїздка до Галича, я вам скажу, досить варта уваги. Але найцікавіше не в самому місті, а на його околицях. Багато там усяких усячин.
Чого лиш вартує музей народної архітектури та побуту Прикарпаття кінця XVII – початку ХХ ст., що знаходиться в с.Крилос. З нього ми й почали нашу "галицьку екскурсію".
Музей являє собою відкриту територію, на якій зібрані хати, обійстя з різних куточків Прикарпаття, так би мовити, збірна прикарпатських поселень: Покуття, Гуцульщина, Опілля, Бойківщина. При цьому з усім начинням в середині: мебель, посуд, знаряддя праці, одяг та ін. А біля хатин облаштовані відповідним чином подвір'я. Зараз жалкую, що пошкодував тоді грошей на квиток для фотоапарату. Навіть якщо б ми після цього музею просто неба повернулись назад, то поїздка уже б рахувалась вдалою.

Через дорогу від музею "Меч і Рало". Це шось типу Галицької статуї "Свободи".
 
 В Галичі є Замкова гора, що височіє, можна сказати, посеред міста. А от замку, як такого, ми там не знайшли. Хіба що той кусочок, що лишився від фортифікаційної споруди оборонного значення, яка колись була захистом торгової пристані Галича.
Це я вхожу в роль галицького князя Володимирка на фоні замку, тобто його частини, тобто того, що від нього залишилось:
  Аня медитує. Є така медитація на сміх :)
 Отакий вид із Замкової гори:
 Замок з другого боку. Саме так, я тоді фотографував замок. Не хочете не вірте :)
 Тут також )
 А це вигляд із південних вікон замку ))

Не одразу, але таки знайшли в с. Шевченкове храм Св. Пантелеймона – єдиний храм княжої доби, який зберігся до наших днів.
Більше того, ця церква єдина білокам’яна церква княжої доби в Україні. Збудували її ще у далекому 1194 році. Храм діючий, але нам не повезло, ми приїхали по обіді і він був уже зачинений. Було постановлено обов'язково ще туди вернутись та побувати в середині.

Спочатку планували ще покупатись в Дністрі, але час невпинно спливав, довелось денну програму скоротити. На завершення попили водички з Княжої криниці.

А це Аня, після того як відпила святої води, вкотре замріялась про принца на білому коні:
В реальності ж має принца мало того що на чорному, та ще й на залізному коні. Але як кажуть старі мудрі люди: не має значення якого кольору кінь у принца, головне, щоб мотокостюм сидів :)

І останнє фото тої поїздки, Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі:
Потім небо почорніло і довго лякало своїм "гурканням". Але нас дощ майже не зачепив. Ми від нього спочатку втікали, а потім уже наздоганяли. До дому так і приїхали практично сухонькі.

Замок, водоспад, перевал...

Це була перша трохи дальша поїздка на мотоциклі. Поїхали взагалі майже не готуючись.
Не мав а ні запасок, а ні ремкомплектів.. навіть ключів майже не було. Тай поперся в гори не пройшовши обкатку повністю.
Було одне, що затьмарювало все решту: величезне бажання вже нарешті десь поїхати!
Маршрут склав швидко та довго не мудруючи: Надвірна - Пнівський замок - Бухтівецькі водоспади - водоспад під перевалом Пересліп - сам перевал - Яремче. "Гвоздьом програми" мали стати Бухтівецькі водоспади, а все решту по дорозі та для більшої повноти.

Червень місяць.. погода стояла пречудова, трохи жарко, але, порівнюючи з зимовим холодом, було файно.

Отже, Пнівський замок, тобто те, що від нього залишилось:



Хоча, свого часу, це був найбільш укріплений замок українських земель. Серед середньовічних кам’яниx оборонниx споруд Карпат саме Пнівський замок посідав перше місце. Польські історики, чиї предки і збудували фортецю ще в ХІ ст., переконані, що вона жодного разу не була завойована загарбниками.
Найбільше замок постраждав на початку ХІХ ст. за австро-угорців. Його стіни розібрали при будуванні броварні.
Наразі тут руїни, які мало чим нагадують могутню неприступну фортецю. Але то все минуле, а сьогодні (тобто тоді в червні 2012) тут багато зелені, яскраве сонце, голубе небо, свіжий вітер... а залишки кам'яних стін навівають думки про тимчасовість людських творінь. Але було весело ).
 Якось тут все гармонійно, навіть "трьохбуквенні" написи на стінах одного кольору із травою.
 Ну, по коням.. тобто на коня!

Водоспади в урочищі Бухтівець однозначно варті того, щоб "теліпатись" кілька кілометрів кам'янисто-бриловою дорогою. Чи не єдиний їх мінус в тому, що вони знаходяться практично посеред села (с.Букове). Люди ніколи особливо не прикрашали природу, і тут не виняток: довкола сільські хати, а біля самих водоспадів багато туристів.
Щоправда, свою дозу задоволення ми і тут взяли :).





 Поруч з великим Бухтівецьким водоспадом є Крапельковий. Він далеко не такий вражаючий та еффектний, як основний, але по відчуттям набагато приємніший.



 Пару годин біля водоспадів річки Бухтівець пройшли непомітно, просто миттєво. І так як ночувати хотіли подалі від людей, рушили далі, глибше в гори. До стоянки під Переслопом довго добирались, Буцефал грівся, доводилось давати йому відпочивати, як не як обкатка була в процесі.
Отакі "земляні кровопивці" досить часто зустрічаються в цих краях:

А от ми уже на місці:
 Стільки спогадів з цією стоянкою, що голова кругом іде. То як перевалочна база усіх великих походів Горганами. Приходиш як додому.. правда це перший раз коли я сюди не прийшов а приїхав. Є в цьому свій кайф :).
 Ну і як без святкового столу. Особливо в тему були грибочки.
 Наступного дня "вилетіли" на Переслоп: дорога зі сторони річки Зубринки майже ідеальна.
 

Але спуск до Яремчі вибив з мене усяке бажання повторювати подібний переїзд мотоциклом через Переслоп, принаймні на цьому мотоциклі. Треба ендуро, і тоді йухууу!
Завершувалась перша двоколісна подорож під дощем. Добре змокли та промерзли, спорядження ще не мали ніякого. Як кажуть, "первый бой он трудный самый". Але Буцефал витримав, а ми, не дивлячись на важке повернення додому, були задоволені.