22 мая 2009 г.

Коли робота як вовк.

Робота не вовк, в ліс не втече. Мабуть не завжди, бо буває така робота, що просто загризає, забирає всі сили, виїдає душу. Після якої уже не хочеться нічого, окрім як загубитися від усього і усіх, нічого не чути і нічого не бачити. І коли отак допікає, задаюсь питанням: хіба це те чого я хочу? хіба це і є вершина моїх потреб від життя? невже воно отак і має бути надалі?....
та ну його...
.. людина дійсно може привикнути до любого "болота". Інколи воно підсихає, з гори засвітить сонечко і все не так вже й погано виглядає зовні.. і вже не памятаєш (якщо коли небудь знав), що десь там, не так далеко звідси, є галявина з пахучими квітами.
"Файні слова", а отак за вихідні оклигаю менше більше і з понеділка та сама херня! Ніби щось і робиш щоб воно не було так надалі, але чомусь то так повільно міняється.. чи не те роблю, щоб щось змінилось?.. чи то я просто собі думаю, що щось роблю?