Кохання

Кохання можна порівняти з маленькою ялинкою, яка росте в лісі. Незалежно від погоди, пори року, вона постійно зелена, пахуча, гарна. Вона однаково прекрасна і в жаркий літній день, і коли покрита діамантовими крапельками дощу, і тоді коли її зелень вкривається білим хрустким снігом. Все що відбувається довкола неї, звеличує її в самобутній красі.
Коли стається шлюб (весілля), ялинку зрізають, забирають з лісу, і несуть до хати. Там її одягають в “срібло й злато”, в кольорові квіти. Складають для неї пісні, піднімають високо над головами; два дні гуляють, танцюють довкола неї, співають пісні, а потім: чіпляють на дерево і залишають там, помирати.
Ще деякий час ялинка залишається зеленою, і в своєму новому вбранні вона здається декому навіть прекраснішою аніж раніше (у лісі). Але минає декілька тижнів і наша ялинка починає жовтіти, ще трохи часу і її голочки осипаються і вона перетворюється на символ чогось великого, значущого в житті людини, але на “мертвий символ ”, який вже ніколи не набуде первозданної краси і величі. Згодом її спалюють, у кращому випадку, якщо не залишають гнити, десь на смітнику.
А могли ж її не різати, не нести до “затишної” (задушної) хатини, не одягати у прикраси, дозволити їй бути коханням, якого не потрібно переробляти, краще вже не зробиш, краще може статись тільки само…

… живу квітку намагаються штучно увічнити, засушити в темному місці, поставити в рамочку і повісити на стінку… так, вона буде довший час гарно виглядати зовні… але вона буде мертвою.