Гори: просте щастя

Поки нам, дорогі друзі, геть голову не завернули тими "виборами", розкажу вам трохи про гори, сніг, весну, гуцу́бітів і щастя від простоти. А за одне і сам згадаю.

Давно не ходив у великі гори, а ще давніше в зимові. Раніше бувало, по кілька раз за зиму піднімався ближче до неба, особливо любив Петрос. Останні роки чомусь не ходив... та ніби знаю чому.. але вдаю, що ні. От і цієї зими, тільки на Старий Новий Рік пішов: з друзями їли два дні шашлики в горбах біля Дори.
Але все змінилось у другій половині березня: весна у розпалі, сонечко пригріває все більше, підсніжники майже відцвіли, а ми з Олегом зібрались у гори. Коли домовлялись про цей похід, кілька місяців раніше, він казав: "я за то, щоб сніг помісити десь під вуйком Петросом". Живе Олег зараз у Щвейцарії, але гуцульське коріння не відпускає.
І ми таки помісили, і не лише сніг, болота теж було досить.

Зустрів Олега з поїзда, дозбирали рюкзаки, докупили люксусів і бігом на післяобідній експрес-автобус до Поляниці. Подумали, що краще розімнутися перед Чорногорою та націлились на Хом'як, Синяк, Малий Горган, а може й Довбушанку. По дорозі говорили про відмінності України та Швейцарії. Яскравим моментом поїздки стала ситуація на зупинці в Яремче. Місцева жінка спитала ціну проїзду до Микуличина, почувши відповідь стала торгуватися, щиро і трохи благаючи каже водію: "Та ми не туристи, ми лююди, давайте дешеевше". А позаду нас сиділи середніх років чоловік і жінка, схожі на лижників аматорів з Києва. І тут ця туристка, не витримавши і секунди, обурено на весь автобус: "А ми, що не люди?!" Довго усі сміялися :).

От, що значить "не ходив, не ходив, а потім дорвався" – хотілося все і одразу, і на Хом'як, і на Довбушанку, і на Петрос з Говерлою, і все це за 5-6 днів. Але роки та зменшення активності взяли своє - я дуже швидко зрозумів, що амбіційні плани доведеться урізати, бо просто на просто не вигребу фізично. Зійшло на мене таке прозріння ще до полонини Хом'яка. Було важко, але втома компенсовувалась повними грудьми свіжого повітря, відсутністю людей і трепетною невідомістю попереду. В самому низу місили болото, потім, з набором висоти почав з'являтися сніг. Поступово ми йшли ніби назад у часі, з весни у зиму. Тішився, як мала дитина. Зрозумів, що більшість підйому сміюся, тоді коли відчув характерну біль в щоках.

Дійшли до полонини з одним перепочинком. Спішили, щоб затемна влаштуватися десь на ніч. Усі колиби та будиночки на полонині справляли враження сміттєвих баків, або вигрібних ям. Видно користуються популярністю – закористовані та засрані по саме буде. Через це, майже не затримуючись, пішли ми ближче до Синяка шукати заховане від вітру місце під намет.

Олег взявся розкладати хату, а я за дровами. Можна було б зготувати їсти на примусі і відпочивати, але дуже хотілось вогню. Та й промоклі чоботи просили тепла. Ну і головна страва вечора потребувала особливого приготування – запікали португальську рибу в грані.

Кілька годин біля ватри, смачна вечеря і не спішні розмови відігріли нас ззовні та зсередини. До намету позаганяв вітер, який посилився на ніч.

Сонячний ранок наобіцяв чудовий похідний день. І він нас не підвів.

Хом'як, а з права видніються Говерла і Петрос

 Поки я готував сніданок, Олег сходив набрати талої води з калюжі посеред полонини.

Ось вона, наша основна ціль – "вуйко" Петрос.

Говерла

Вирішили скористатися гарною погодою і йти через Синяк під Довбушанку. Поснідавши, не засиджувались, попереду довгий перехід, а ми ще не знали яким буде сніг на хребті, а особливо на крутому схилі Малого Горгану.

 На наше щастя, сніг майже не провалювався, дуже зрідка. Це давало змогу тримати темп і не витрачати зайві сили.

Малий Горган і Довбушанський хребет

Жовті камені ґорґан

Чаювання на хребті Синяка

Для мене слово "Довбушанка", то ніби якесь давнє гуцульське заклинання. Навіює відчуття шани і поваги до Карпатських гір.

Довбушанка, Ведмежик, Полєнський і кусочок Кози-гори.

Спуск з Малого Горгану виявився не простим. Обледеніння снігового покриву заставляло бути максимально уважними. Кішок ми не мали. Поволі, але без пригод добралися до межі лісу. А там уже почалася протилежність твердому насту – сніг був глибокий і крихкий, кожен третій-четвертій крок ми провалювалися по саме "хазяйство". Добряче помісили снігу, поки дійшли до дороги.

Спускаючись дорогою в низ, ми повертались у весну. Снігу меншало, а болота більшало. Ноги в черевиках уже чвакали як жаби, тому йшли швидко, щоб не мерзнути.
Так сталось, що провтикали поворот під Довбушанку, а коли це зрозуміли, то вже не хотілося повертатись назад, втратили більше години. Сіли на містку через потік Федоцил, поїли швейцарського шоколаду з фісташками, і одностайно вирішили йти далі, під перевал Переслоп. Довбушанка долею випадку випала із нашого маршруту. Було трохи прикро, але не довго. Через день мали початися дощі, тому був плюс в тому, щоб ще за нормальної погоди дійти до Яремче, переїхати в Лазещину та вийти на полонину під Петросом. А там дощ уже не дощ – там буде сніг падати.

Хотіли на ніч залізти в будинок лісників, але не змогли знайти ключів. Тому, дійшли до стоянки туристів під Переслопом. А тут було все, що потрібно: річка з водоспадом, джерело поруч, дрова в достатку.. навіть туалет і біде).

Вечором допізна сиділи біля ватри, грали на дримбах і співали про Довбуша.
Згадували, як колись затягли пісню про славетного опришка в Кримських горах. Тоді десятки компаній, розкиданих довкола Червоного каменю, враз позамовкали, тихо слухали спів западенців, а на завершення лиш плескали та вигукували захоплення. Люди були різні, не тільки українці, а й білоруси, росіяни, прибалти. Цікаво, а якби зараз заспівати там українською мовою про гуцульського "робінгуда"...

Наступного дня, як коні, перебігли через перевал і добігли до Яремче. Накупили вафельок і бананів та й давай жерти. Тут же автобус під'їхав. Несподівано швидко ми опинилися у Лазещині.

Дійшли до КПП, зареєструвалися, обіцяли бути чемними і вйо до Петроса. Йшли завзято, але я вже малював у голові варіанти, де можна було б заночувати раніше, сили мене покидали. І тут знову пощастило, зупинили бус, який довіз нас до самого Козьмещика.
Підйом на полонину був найважчою частиною походу. Я все частіше відставав від Олега, пихтів, але йшов. І знову, чим вище, тим більше зими. Погода псувалась, весна кудись знову поділась.

 Крок за кроком, вийшли на полонину під Петросом.

Ну хіба могли ми собі таке уявити: єдина колиба яка підходила для ночівлі і була доступна, тобто не зачинена на товсті засуви з колодками, – виявилась майже цілком заметеною снігом. Майже, то ось так:

 Вийшла така собі хатина гуцульських хоббітів, міфічних "гуцу́бітів".
Близько години довелось відкопувати вхід. Спочатку вирізали пилкою снігові цеглини і відкидали їх на сторону, а потім копали лопатою без ручки (знайшов її в гною в одній із стаєн).

Копав здебільшого Олег. А я гуляв околицями, і милувався крокусами, які якимсь дивом вилізли на продутому від снігу пагорбі. Стою біля смереки і диву дивуюся: з одного боку ростуть весняні квіти, а з другого – снігові замети висотою кілька метрів. Дуже шкода, що захоплений іншими подіями, не прийшов до крокусів з фотоапаратом наступного дня.
Варта уточнити – гуляв не просто так – збирав дрова. Олег дрова збирати не любить, то мусів запашною лопатою копати сніг :).

Вечоріло. Сонце сховалось за Петрос. День згасав, а на душі світліло.

Назбирав дров і запалив в печі, а Олег, після того як відкопав вхід до хати, нарізав "води" у мішок.

Невдовзі, спільними зусиллями, двоє втомлених "гуцубітів" сиділи в середині затишної колиби, грілися біля пічки та попивали чай. Ще за годину в нашій хаті стало спекотно. Двері не зачиняли, поки не лягли спати. Потім ще довго доводилось лежати поверх спальників, щоб не потіти.
Пів ночі між стелею та дахом бігали миші, а може й щурі. Спочатку взагалі здавалось, що то якийсь звір по даху бігає. Кидав петарди, кричав, але сусіди зверху продовжували свою біганину.

З ранку Олег рвався на вершину, а я віднєкувався. Мало того, що все було затягнуто хмарами, довгі переходи попередніх днів довели мене майже до виснаження. З того всього, під обід провів Олега до перемички, подивився як його поглинула хмара, а сам пішов по дрова.

За кілька годин Олег повернувся, а я за той час дослідив усі колиби і стайні, назбирав дров та натопив води для чаю.
З вечора почав падати сніг, і потроху сипав до обіду наступного дня.

Тихим зимовим вечором руки свербіли, хотіли щось майструвати. Зі старої консервної банки, шпильки та шнурочка від пакетованого чаю зробив свічку на олії.

Не дивлячись на те, що поки Олег ходив на Петрос – я відпочивав, четвертого ранку мою верхню губу покрило герпесом. Це стало результатом в першу чергу сильної втоми, а ще обвітрення і яскравого сонця на хребті Синяка. Але губи, то не ноги, і поки вірус ще не набрав обертів, мав намір піднятися на гору. А Олег був радий ще раз туди збігати.

Погода не набагато краща вчорашньої, але сили відновились. Йти не тільки можеться, а й хочеться. До перемички все було легко. Далі підйом ускладнювався поганою видимістю, моментами вона була ще гірша ніж попереднього дня, ще й сніг засипав натоптану стежку. Сонця хоч і не було видно, але без окулярів, які забув вдома, йти було неможливо. Тому майже постійно на очах у мене був натягнутий тоненький баф.

В якусь мить хмари частково розступилися і засяяло сонце в голубому небі. Користуючись таким дарунком, зробили кілька фото.

Просвітління тривало не довго, за кілька хвилин все знову затягнуло ще густішими хмарами. Йшли майже навмання, без стежки, без орієнтирів. На найскладнішому відрізку, зайшли здавалося в безвихідь. Дуже стрімкий схил, слизький фірн, нічого не видно далі 10-15 метрів. З права обрив, а прямо і на ліво на перший погляд не пройти, бо надто стрімко і слизько. Назад тим більше небезпечно вертатися. Постояли, заспокоїлись і полізли прямо.

Чую як б'ється серце, за що раз доводиться заспокоювати дихання. Кожен крок вивірений, кілька раз гепаю ногою, поки носок міцно не вчепиться в снігову кірку. Палиці скорочені до мінімуму і виконують роль льодоруба, забиваю їх по саму ручку. Думок не має, їх і не може бути. В таких ситуаціях все максимально просто. Є тільки наступний крок, кожної миті наступний крок. Все решту немає значення, абсолютно ніщо не має значення, окрім цієї миті.

Врешті подолали найстрімкішу ділянку і натрапили на маркер маршруту. Напруження відпустило. Тіло огорнула хвиля щастя. Не так від того, що дісталися безпечного місця, як від того, що залишилось позаду. Позаду були хвилини тотального життя.

Сподівалися, що піднімемось вище хмар, проте висоти Петроса виявилось замало. Але радості від цього менше не стало.

Льодові корали

Капличка

Попили чаю, перепочили і рушили назад. Спускалися скоріше ніж підіймались, тому доводилося постійно собі нагадувати про обережність. Небезпечну ділянку обійшли стороною.

Чим нижче ми спускалися, тим яснішою ставала погода. Шкода було, що трохи поспішили з підйомом. Але все стало на свої місця пізніше, коли зрозуміли вчасність всього, що з нами відбувалося.

Хотів спочатку описати красу яка нас оточила, але навіть не буду пробувати, бо наразі не вдам.

Говерла посвітила осяяною сонцем вершиною, а я сказав їй "До наступного разу!"

В колибі попили чаю і давай думу думати, що далі робити. Олег запропонував йти в низ на Козьмещик, зняти кімнату та паритись в бані, а наступного дня можна і додому. Навіть гречку не хотів їсти, а вона була не просто варена, а томлена на повільному вогні в талій гірській воді. Я не дуже пручався, бо знав, що губа скоро розпухне ще більше і буде не до горів. Але гречку спакував в рюкзак і забрав із собою.

Хом'як із Синяком

 Спустилися ми до котеджів. Ходимо від дверей до дверей, а то все зачинено. Підійшли до роздоріжжя, а там машина лісорубів заводиться. Спитали їх: "До Лазещини візьмете?" А у відповідь: "Сідайте!" Глянули один на одного, засміялися і на кузов. Хвилиною пізніше б прийшли, не застали б машини на тому місці. От і склалися пазли про своєчасність усього.

Приїхавши в село, стали на дорозі в очікуванні автобуса, а того все не було. І тут Олег згадав, що треба ж бананів купити! Прийшов з бананами, і автобус під'їхав.
Їхали до Франківська і сумували легонько, що все так швидко закінчилося. А дома нас чекав свіжий борщик. Хоча дзвонив Ані, щоб нічого не готувала, бо замовив піццу, – вона не послухала. І як же добре зробила, борщ був неперевершений!

Наступного дня, коли Олег поїхав, а Аня пішла до роботи, я розігрів в похідному казані "вчорашню" гречку. По хаті пішов приємний запах, як у колибі. Після гречки напився джерельної води, яку теж приніс із собою з під Петроса.

Отакі то от прості радості тішили нас протягом кількох весняних днів. Десь далеко були клопоти. А щастя тут і зараз. Просте щастя. Нічого особливого. Друг, весна, гори, повітря, втома, їжа, вогонь, сонце, сніг, болото, вода, квітка, ліс, серцебиття.

Індія. Дорога в Джайсалмер через Делі.

______________________


Вкотре, знову і знову подумки повертаюсь до подорожі Індією. Хоча вже пройшло чимало років з того часу. Багато інших країн відвідано, десятки тисяч кілометрів проїхано, сотні цікавих місць, від яких тамувало подих, побачено. Але найтепліші та найяскравіші спогади досі саме про неї, про колиску земної духовності.

Друзі, які приїжджають з Індії, розказують, що вона дуже змінилася, і змінюється буквально на очах. Здебільшого не на свою користь. Індія величезними темпами втрачає свою самобутність і автентичність. Цивілізація та урбанізація пожирають її. Дуже сподіваюсь, що ще встигну оновити свої спогади новими враженнями. Сподіваюсь, що залишаться ще місця: де пряно-солодко пахне; де люди посміхаються тому, що інакше не вміють зустрічати незнайомців; де тисячі богів зливаються в одного і наповнюють чашу душі тихою радістю.
Тому, власне, знову намагатимусь описати, передати... втілити в слова безкрає море відчуттів і вражень від цієї дивовижної країни.
Та й пора уже найвища дописати нарешті про Індію і братись за Європу, бо з часом дуже багато деталей забувається.
_______________________

Дні з п'ятнадцятого по сімнадцятий.
Вечором на вокзалі в Пурі. Чекаю потяг і спостерігаю за коровою. Ага, саме так, за коровою, яка вляглася прямо на колію. Ніхто навіть не думає її проганяти. А може вона там живе, не знаю.

Вже кілька разів підходили крішнаїти. Цікавляться звідки я і куди. А ще, здалеку випитують про мої вірування. Одразу усік до чого вони ведуть, і дав зрозуміти що "помаранчевий одяг" мене не цікавить. А взагалі, дуже приємні, і таке враження, що зовсім безтурботні. У нас людей з таким відношенням до життя, як голку в сіні, важко знайти.

Поїзд приїхав на диво майже без запізнення, пів години максимум. Сів у незвично порожній вагон, де окрім мене було лиш кілька чоловік. До Делі їхати щонайменше півтори доби. Отже, буде час подумати і почитати.
Перед тим як лягати спати, скористався нагодою відсутності людей і крикнув кілька раз в ніч, через відкриті двері, у відповідь послухав завивання собак :). Ніч пройшла спокійно і без пригод. А новий день став суцільним відпочинком. Поспав, полежав, подивився у вікно, поїв, почитав, подрімав... Найбільше сподобалось сидіти в тамбурі на сходах, при відчинених дверях (до речі, їх тут майже не закривають в поїздах, принаймні в тих в яких я їхав).

Ближче до обіду поїзд поступово наповнився людьми, а до вечора уже був ущерть забитий.
Їхати в дешевому вагоні індійського поїзда, це як сидіти в кінотеатрі, де постійно крутять щось цікаве. Вже не рахую видів за вікном. Одні люди виходять, інші заходять. Усі такі різні. Сюжети і декорації постійно змінюються і не повторюються. Музики, співаки, жебраки і продавці їжі додають особливого смаку цьому фільму, в якому я граю відведену мені роль. Не вдається просто собі спостерігати. Більшість довкола вивчає мене не менш прискіпливо ніж я їх. А хто сміливіший і знає хоч трохи англійську, то постійно намагається заговорити і випитати все, що встигне до своєї зупинки.

В Делі приїхав серед ночі.
Йдучи вокзалом звернув увагу на таблички "не плювати", щось типу нашого "не курити". Справа в тому, що більшість індійців чоловіків не курять звичні нам сигарети, а смокчуть суміш трав і спецій, до яких інколи додають тертий тютюн. Основою такої тонізуючої "жуйки" є листя перцевої рослини бетель та насіння пальми катеху (остання надає слині червоно кольору). А називають індійці таку жованку поважним словом "пан". Так от, жувальники пану періодично щедро спльовують на землю надлишки слини, яка буквально тече від подразнення слизової рота. При цьому у заядлого "курця" зуби набувають коричнево-червоного забарвлення, ніби іржі наївся.
Спустився в метро, добрався до центральної площі та пішов на зустріч сонцю, до "India Gate". Надворі ледь-ледь зачинало світати, а по центральному парку вже бігали десятки любителів здорового способу життя.

Стоять собі, зустрічають сонце

Славнозвісні Ворота Індії

 Снідаючи на лавочці, ще раз обдумав куди хочу попасти і що хочу встигнути побачити за пів дня, адже по обіді на поїзд до Джайсалмеру. Склавши детальніший план, пішов шукати тук-тук, щоб добратися до найбільшої мечеті в Індії, храму Джама-Масджид.
Ще раз переконався, що головне не кінцевий пункт подорожі, а сама подорож. Поки добрався до мечеті, побачив більше цікавого ніж сама головна мечеть країни.

Баптисти взяли в полон бідолагу

Дуже просили їх сфотографувати

  Мечеть, як мечеть, нічого примітного там не знайшов.

  Наступним пунктом був Кутуб Мінар. Це мінарет, який вирізняється серед інших тим, що є найвищим у світі, а ще, збудований він із зруйнованих індуїстських храмів. Така собі мусульманська будівля із індуїстськими орнаментами та надписами.

  Майже через дорогу від Кутуб Мінару є джайнський храм з величезною статуєю, здається Махавіри. На територію храму можна зайти тільки босим, взуття доводиться залишити біля воріт. Але стежки зручні, босяком досить приємно гуляти по них. Місце тихе і затишне, якраз для відпочинку від шумних делійських вулиць. Та ще й з видом на околиці.

  Особливо розслаблятись не було коли, бо уже підходив час шукати залізничний вокзал Олд Делі. З цим впорався скоріше ніж з попередніми пунктами.

  Але головна пригода того дня, була ще попереду.
  Маючи квитки на руках, погуляв довкола вокзалу, і уже перед самим відправленням, не спішно пішов на перон. І тут я зрозумів усю суть назви вокзалу – "старий". Справа не стільки в старій будівлі, як в порядках заведених там.
  Дуже важко було зрозуміти на яку саме колію має прибути мій поїзд, стратив на це чимало часу. А він як на зло, взяв і приїхав вчасно! Прибігаю, а біля входів у вагони уже цілі натовпи бажаючих їхати. Здавалось би, маю квиток, підходжу до любого вагону і сідаю в поїзд, а там уже пройдусь в потрібний мені вагон. Але ж ні, в будь-який вагон не пускають, тільки в той, який вказаний в квитку.
  Розібратися в тій нумерації, що складається з цифр і літер, я ніяк не можу, тому що в квитках одне, а на вагонах зовсім інше. Для індійців то видно зовсім не проблема. Пробитися крізь натовп до контролерів теж не вдається. До відправлення залишаються лічені хвилини, а я "ні в кут ні в двері". Намагання прояснити щось у інших подорожуючих нічого не дають. Найточніша відповідь, яку отримав: "Так, це той поїзд що тобі треба"... але ж я це і так уже знав.
  Дочекався поки більшість зайшла в поїзд і тоді нарешті зміг пробитися до контролера. Той усміхнено пояснив, що на вході у вагони є списки пасажирів, і якщо я є в тому списку, то це мій вагон...  Ускладнювалось все тим, що квиток у мене був куплений раніше, ще в Пурі, а там трохи інші бланки квитків, з іншою нумерацією, чи що. Тому сказати по квитку в якому я маю їхати вагоні, мені ніхто не зміг.
  Вже не пам'ятаю скільки я бігав від списку до списку, від вагону до вагону... але таки знайшов своє прізвище і ім'я, написані з такими помилками, що ледь упізнав. Виручило те, що інші прізвища звучали взагалі не по європейськи. Методом виключення, вказав контролеру, що ось це "я" в списку, він глянув на квиток і згодився.
  Швидко вмостився на своє місце і решту того дня провів у забутті. Скоро заснув і проспав усю ніч.

  В Делі я багато пропустив. Частину через те, що забракло часу, а частину – бо банально не знав про існування усіх цікавих місць. Зараз це було б значно легше: глянув на гугл карти, а там усе варте уваги відмічено.Тоді ж я мав паперові роздруківки деяких мап та список пунктів з приблизним місцем знаходження. Найбільше виручав язик. Не спитав у людей – не попав куди треба.

  Приємний ранок в поїзді. Краєвиди за вікном поступово змінюються на більш пустинні. Підїжджаємо до пустелі Тар. Кілька днів тому скакав в океанських хвилях, а сьогодні топтатиму сухі піски Раджастану. Мрії збуваються, якщо їх збувати, а не мріяти.

   Проголодався. Вийшов на якійсь зупинці в пошуках чогось їстівного.

  І таки знайшов. З вигляду таке собі. Але ж яка смакота! Особливо та штука, схожа на печену грушку в клярі. Так і не зрозумів з чого воно було приготовлено, але це найсмачніше, що мені доводилось куштувати з вуличної їжі Індії. Швидко з'їв і побіг докупити ще, але дядько уже все розпродав, що й не дивно.

 А пустеля і верблюди все ближче.

   Уже з вигляду самого вокзалу в Джайсалмері, стало зрозуміло, що це зовсім інша Індія. Все було інакшим на стільки, що здавалось це якась не та країна. До речі, Пакистан звідси можна рукою дістати. Природа інша, люди інші, архітектура, та навіть корови й собаки і ті інші, все інше.
  Але про це вже наступного разу.

Щастя з Норвегії

Кажуть, що життя коротке. Тут воно є, не встигаєш озирнутися, а тут уже й немає. Як казала моя бабця в 92 роки: "Зараз так здається, що ніби й не жила..."

А я вам скажу, що в житті десятки тисяч днів, сотні тисяч годин, десятки мільйонів хвилин, мільярди секунд! Це мало?! Цього більш ніж достатньо! Головне не просрати їх усі в гонитві за порожніми речами... за речами, які не наповнюють душу й тіло, а тільки висмоктують енергію життя. Єдиний наш обов'язок – бути щасливими, і цим самим робити щасливими інших. Для цього ми народжуємось, немає вищої цілі.

І що б там не було, які б вітри не віяли, хай ваші миті радості об'єднуються в хвилини, а ті в години та дні! Хай життя буде насичено довгим! Щастя вам!