Індія. Дорога в Джайсалмер через Делі.

______________________


Вкотре, знову і знову подумки повертаюсь до подорожі Індією. Хоча вже пройшло чимало років з того часу. Багато інших країн відвідано, десятки тисяч кілометрів проїхано, сотні цікавих місць, від яких тамувало подих, побачено. Але найтепліші та найяскравіші спогади досі саме про неї, про колиску земної духовності.

Друзі, які приїжджають з Індії, розказують, що вона дуже змінилася, і змінюється буквально на очах. Здебільшого не на свою користь. Індія величезними темпами втрачає свою самобутність і автентичність. Цивілізація та урбанізація пожирають її. Дуже сподіваюсь, що ще встигну оновити свої спогади новими враженнями. Сподіваюсь, що залишаться ще місця: де пряно-солодко пахне; де люди посміхаються тому, що інакше не вміють зустрічати незнайомців; де тисячі богів зливаються в одного і наповнюють чашу душі тихою радістю.
Тому, власне, знову намагатимусь описати, передати... втілити в слова безкрає море відчуттів і вражень від цієї дивовижної країни.
Та й пора уже найвища дописати нарешті про Індію і братись за Європу, бо з часом дуже багато деталей забувається.
_______________________

Дні з п'ятнадцятого по сімнадцятий.
Вечором на вокзалі в Пурі. Чекаю потяг і спостерігаю за коровою. Ага, саме так, за коровою, яка вляглася прямо на колію. Ніхто навіть не думає її проганяти. А може вона там живе, не знаю.

Вже кілька разів підходили крішнаїти. Цікавляться звідки я і куди. А ще, здалеку випитують про мої вірування. Одразу усік до чого вони ведуть, і дав зрозуміти що "помаранчевий одяг" мене не цікавить. А взагалі, дуже приємні, і таке враження, що зовсім безтурботні. У нас людей з таким відношенням до життя, як голку в сіні, важко знайти.

Поїзд приїхав на диво майже без запізнення, пів години максимум. Сів у незвично порожній вагон, де окрім мене було лиш кілька чоловік. До Делі їхати щонайменше півтори доби. Отже, буде час подумати і почитати.
Перед тим як лягати спати, скористався нагодою відсутності людей і крикнув кілька раз в ніч, через відкриті двері, у відповідь послухав завивання собак :). Ніч пройшла спокійно і без пригод. А новий день став суцільним відпочинком. Поспав, полежав, подивився у вікно, поїв, почитав, подрімав... Найбільше сподобалось сидіти в тамбурі на сходах, при відчинених дверях (до речі, їх тут майже не закривають в поїздах, принаймні в тих в яких я їхав).

Ближче до обіду поїзд поступово наповнився людьми, а до вечора уже був ущерть забитий.
Їхати в дешевому вагоні індійського поїзда, це як сидіти в кінотеатрі, де постійно крутять щось цікаве. Вже не рахую видів за вікном. Одні люди виходять, інші заходять. Усі такі різні. Сюжети і декорації постійно змінюються і не повторюються. Музики, співаки, жебраки і продавці їжі додають особливого смаку цьому фільму, в якому я граю відведену мені роль. Не вдається просто собі спостерігати. Більшість довкола вивчає мене не менш прискіпливо ніж я їх. А хто сміливіший і знає хоч трохи англійську, то постійно намагається заговорити і випитати все, що встигне до своєї зупинки.

В Делі приїхав серед ночі.
Йдучи вокзалом звернув увагу на таблички "не плювати", щось типу нашого "не курити". Справа в тому, що більшість індійців чоловіків не курять звичні нам сигарети, а смокчуть суміш трав і спецій, до яких інколи додають тертий тютюн. Основою такої тонізуючої "жуйки" є листя перцевої рослини бетель та насіння пальми катеху (остання надає слині червоно кольору). А називають індійці таку жованку поважним словом "пан". Так от, жувальники пану періодично щедро спльовують на землю надлишки слини, яка буквально тече від подразнення слизової рота. При цьому у заядлого "курця" зуби набувають коричнево-червоного забарвлення, ніби іржі наївся.
Спустився в метро, добрався до центральної площі та пішов на зустріч сонцю, до "India Gate". Надворі ледь-ледь зачинало світати, а по центральному парку вже бігали десятки любителів здорового способу життя.

Стоять собі, зустрічають сонце

Славнозвісні Ворота Індії

 Снідаючи на лавочці, ще раз обдумав куди хочу попасти і що хочу встигнути побачити за пів дня, адже по обіді на поїзд до Джайсалмеру. Склавши детальніший план, пішов шукати тук-тук, щоб добратися до найбільшої мечеті в Індії, храму Джама-Масджид.
Ще раз переконався, що головне не кінцевий пункт подорожі, а сама подорож. Поки добрався до мечеті, побачив більше цікавого ніж сама головна мечеть країни.

Баптисти взяли в полон бідолагу

Дуже просили їх сфотографувати

  Мечеть, як мечеть, нічого примітного там не знайшов.

  Наступним пунктом був Кутуб Мінар. Це мінарет, який вирізняється серед інших тим, що є найвищим у світі, а ще, збудований він із зруйнованих індуїстських храмів. Така собі мусульманська будівля із індуїстськими орнаментами та надписами.

  Майже через дорогу від Кутуб Мінару є джайнський храм з величезною статуєю, здається Махавіри. На територію храму можна зайти тільки босим, взуття доводиться залишити біля воріт. Але стежки зручні, босяком досить приємно гуляти по них. Місце тихе і затишне, якраз для відпочинку від шумних делійських вулиць. Та ще й з видом на околиці.

  Особливо розслаблятись не було коли, бо уже підходив час шукати залізничний вокзал Олд Делі. З цим впорався скоріше ніж з попередніми пунктами.

  Але головна пригода того дня, була ще попереду.
  Маючи квитки на руках, погуляв довкола вокзалу, і уже перед самим відправленням, не спішно пішов на перон. І тут я зрозумів усю суть назви вокзалу – "старий". Справа не стільки в старій будівлі, як в порядках заведених там.
  Дуже важко було зрозуміти на яку саме колію має прибути мій поїзд, стратив на це чимало часу. А він як на зло, взяв і приїхав вчасно! Прибігаю, а біля входів у вагони уже цілі натовпи бажаючих їхати. Здавалось би, маю квиток, підходжу до любого вагону і сідаю в поїзд, а там уже пройдусь в потрібний мені вагон. Але ж ні, в будь-який вагон не пускають, тільки в той, який вказаний в квитку.
  Розібратися в тій нумерації, що складається з цифр і літер, я ніяк не можу, тому що в квитках одне, а на вагонах зовсім інше. Для індійців то видно зовсім не проблема. Пробитися крізь натовп до контролерів теж не вдається. До відправлення залишаються лічені хвилини, а я "ні в кут ні в двері". Намагання прояснити щось у інших подорожуючих нічого не дають. Найточніша відповідь, яку отримав: "Так, це той поїзд що тобі треба"... але ж я це і так уже знав.
  Дочекався поки більшість зайшла в поїзд і тоді нарешті зміг пробитися до контролера. Той усміхнено пояснив, що на вході у вагони є списки пасажирів, і якщо я є в тому списку, то це мій вагон...  Ускладнювалось все тим, що квиток у мене був куплений раніше, ще в Пурі, а там трохи інші бланки квитків, з іншою нумерацією, чи що. Тому сказати по квитку в якому я маю їхати вагоні, мені ніхто не зміг.
  Вже не пам'ятаю скільки я бігав від списку до списку, від вагону до вагону... але таки знайшов своє прізвище і ім'я, написані з такими помилками, що ледь упізнав. Виручило те, що інші прізвища звучали взагалі не по європейськи. Методом виключення, вказав контролеру, що ось це "я" в списку, він глянув на квиток і згодився.
  Швидко вмостився на своє місце і решту того дня провів у забутті. Скоро заснув і проспав усю ніч.

  В Делі я багато пропустив. Частину через те, що забракло часу, а частину – бо банально не знав про існування усіх цікавих місць. Зараз це було б значно легше: глянув на гугл карти, а там усе варте уваги відмічено.Тоді ж я мав паперові роздруківки деяких мап та список пунктів з приблизним місцем знаходження. Найбільше виручав язик. Не спитав у людей – не попав куди треба.

  Приємний ранок в поїзді. Краєвиди за вікном поступово змінюються на більш пустинні. Підїжджаємо до пустелі Тар. Кілька днів тому скакав в океанських хвилях, а сьогодні топтатиму сухі піски Раджастану. Мрії збуваються, якщо їх збувати, а не мріяти.

   Проголодався. Вийшов на якійсь зупинці в пошуках чогось їстівного.

  І таки знайшов. З вигляду таке собі. Але ж яка смакота! Особливо та штука, схожа на печену грушку в клярі. Так і не зрозумів з чого воно було приготовлено, але це найсмачніше, що мені доводилось куштувати з вуличної їжі Індії. Швидко з'їв і побіг докупити ще, але дядько уже все розпродав, що й не дивно.

 А пустеля і верблюди все ближче.

   Уже з вигляду самого вокзалу в Джайсалмері, стало зрозуміло, що це зовсім інша Індія. Все було інакшим на стільки, що здавалось це якась не та країна. До речі, Пакистан звідси можна рукою дістати. Природа інша, люди інші, архітектура, та навіть корови й собаки і ті інші, все інше.
  Але про це вже наступного разу.