Індія. Дорога в Джайсалмер через Делі.

______________________


Вкотре, знову і знову подумки повертаюсь до подорожі Індією. Хоча вже пройшло чимало років з того часу. Багато інших країн відвідано, десятки тисяч кілометрів проїхано, сотні цікавих місць, від яких тамувало подих, побачено. Але найтепліші та найяскравіші спогади досі саме про неї, про колиску земної духовності.

Друзі, які приїжджають з Індії, розказують, що вона дуже змінилася, і змінюється буквально на очах. Здебільшого не на свою користь. Індія величезними темпами втрачає свою самобутність і автентичність. Цивілізація та урбанізація пожирають її. Дуже сподіваюсь, що ще встигну оновити свої спогади новими враженнями. Сподіваюсь, що залишаться ще місця: де пряно-солодко пахне; де люди посміхаються тому, що інакше не вміють зустрічати незнайомців; де тисячі богів зливаються в одного і наповнюють чашу душі тихою радістю.
Тому, власне, знову намагатимусь описати, передати... втілити в слова безкрає море відчуттів і вражень від цієї дивовижної країни.
Та й пора уже найвища дописати нарешті про Індію і братись за Європу, бо з часом дуже багато деталей забувається.
_______________________

Дні з п'ятнадцятого по сімнадцятий.
Вечором на вокзалі в Пурі. Чекаю потяг і спостерігаю за коровою. Ага, саме так, за коровою, яка вляглася прямо на колію. Ніхто навіть не думає її проганяти. А може вона там живе, не знаю.

Вже кілька разів підходили крішнаїти. Цікавляться звідки я і куди. А ще, здалеку випитують про мої вірування. Одразу усік до чого вони ведуть, і дав зрозуміти що "помаранчевий одяг" мене не цікавить. А взагалі, дуже приємні, і таке враження, що зовсім безтурботні. У нас людей з таким відношенням до життя, як голку в сіні, важко знайти.

Поїзд приїхав на диво майже без запізнення, пів години максимум. Сів у незвично порожній вагон, де окрім мене було лиш кілька чоловік. До Делі їхати щонайменше півтори доби. Отже, буде час подумати і почитати.
Перед тим як лягати спати, скористався нагодою відсутності людей і крикнув кілька раз в ніч, через відкриті двері, у відповідь послухав завивання собак :). Ніч пройшла спокійно і без пригод. А новий день став суцільним відпочинком. Поспав, полежав, подивився у вікно, поїв, почитав, подрімав... Найбільше сподобалось сидіти в тамбурі на сходах, при відчинених дверях (до речі, їх тут майже не закривають в поїздах, принаймні в тих в яких я їхав).

Ближче до обіду поїзд поступово наповнився людьми, а до вечора уже був ущерть забитий.
Їхати в дешевому вагоні індійського поїзда, це як сидіти в кінотеатрі, де постійно крутять щось цікаве. Вже не рахую видів за вікном. Одні люди виходять, інші заходять. Усі такі різні. Сюжети і декорації постійно змінюються і не повторюються. Музики, співаки, жебраки і продавці їжі додають особливого смаку цьому фільму, в якому я граю відведену мені роль. Не вдається просто собі спостерігати. Більшість довкола вивчає мене не менш прискіпливо ніж я їх. А хто сміливіший і знає хоч трохи англійську, то постійно намагається заговорити і випитати все, що встигне до своєї зупинки.

В Делі приїхав серед ночі.
Йдучи вокзалом звернув увагу на таблички "не плювати", щось типу нашого "не курити". Справа в тому, що більшість індійців чоловіків не курять звичні нам сигарети, а смокчуть суміш трав і спецій, до яких інколи додають тертий тютюн. Основою такої тонізуючої "жуйки" є листя перцевої рослини бетель та насіння пальми катеху (остання надає слині червоно кольору). А називають індійці таку жованку поважним словом "пан". Так от, жувальники пану періодично щедро спльовують на землю надлишки слини, яка буквально тече від подразнення слизової рота. При цьому у заядлого "курця" зуби набувають коричнево-червоного забарвлення, ніби іржі наївся.
Спустився в метро, добрався до центральної площі та пішов на зустріч сонцю, до "India Gate". Надворі ледь-ледь зачинало світати, а по центральному парку вже бігали десятки любителів здорового способу життя.

Стоять собі, зустрічають сонце

Славнозвісні Ворота Індії

 Снідаючи на лавочці, ще раз обдумав куди хочу попасти і що хочу встигнути побачити за пів дня, адже по обіді на поїзд до Джайсалмеру. Склавши детальніший план, пішов шукати тук-тук, щоб добратися до найбільшої мечеті в Індії, храму Джама-Масджид.
Ще раз переконався, що головне не кінцевий пункт подорожі, а сама подорож. Поки добрався до мечеті, побачив більше цікавого ніж сама головна мечеть країни.

Баптисти взяли в полон бідолагу

Дуже просили їх сфотографувати

  Мечеть, як мечеть, нічого примітного там не знайшов.

  Наступним пунктом був Кутуб Мінар. Це мінарет, який вирізняється серед інших тим, що є найвищим у світі, а ще, збудований він із зруйнованих індуїстських храмів. Така собі мусульманська будівля із індуїстськими орнаментами та надписами.

  Майже через дорогу від Кутуб Мінару є джайнський храм з величезною статуєю, здається Махавіри. На територію храму можна зайти тільки босим, взуття доводиться залишити біля воріт. Але стежки зручні, босяком досить приємно гуляти по них. Місце тихе і затишне, якраз для відпочинку від шумних делійських вулиць. Та ще й з видом на околиці.

  Особливо розслаблятись не було коли, бо уже підходив час шукати залізничний вокзал Олд Делі. З цим впорався скоріше ніж з попередніми пунктами.

  Але головна пригода того дня, була ще попереду.
  Маючи квитки на руках, погуляв довкола вокзалу, і уже перед самим відправленням, не спішно пішов на перон. І тут я зрозумів усю суть назви вокзалу – "старий". Справа не стільки в старій будівлі, як в порядках заведених там.
  Дуже важко було зрозуміти на яку саме колію має прибути мій поїзд, стратив на це чимало часу. А він як на зло, взяв і приїхав вчасно! Прибігаю, а біля входів у вагони уже цілі натовпи бажаючих їхати. Здавалось би, маю квиток, підходжу до любого вагону і сідаю в поїзд, а там уже пройдусь в потрібний мені вагон. Але ж ні, в будь-який вагон не пускають, тільки в той, який вказаний в квитку.
  Розібратися в тій нумерації, що складається з цифр і літер, я ніяк не можу, тому що в квитках одне, а на вагонах зовсім інше. Для індійців то видно зовсім не проблема. Пробитися крізь натовп до контролерів теж не вдається. До відправлення залишаються лічені хвилини, а я "ні в кут ні в двері". Намагання прояснити щось у інших подорожуючих нічого не дають. Найточніша відповідь, яку отримав: "Так, це той поїзд що тобі треба"... але ж я це і так уже знав.
  Дочекався поки більшість зайшла в поїзд і тоді нарешті зміг пробитися до контролера. Той усміхнено пояснив, що на вході у вагони є списки пасажирів, і якщо я є в тому списку, то це мій вагон...  Ускладнювалось все тим, що квиток у мене був куплений раніше, ще в Пурі, а там трохи інші бланки квитків, з іншою нумерацією, чи що. Тому сказати по квитку в якому я маю їхати вагоні, мені ніхто не зміг.
  Вже не пам'ятаю скільки я бігав від списку до списку, від вагону до вагону... але таки знайшов своє прізвище і ім'я, написані з такими помилками, що ледь упізнав. Виручило те, що інші прізвища звучали взагалі не по європейськи. Методом виключення, вказав контролеру, що ось це "я" в списку, він глянув на квиток і згодився.
  Швидко вмостився на своє місце і решту того дня провів у забутті. Скоро заснув і проспав усю ніч.

  В Делі я багато пропустив. Частину через те, що забракло часу, а частину – бо банально не знав про існування усіх цікавих місць. Зараз це було б значно легше: глянув на гугл карти, а там усе варте уваги відмічено.Тоді ж я мав паперові роздруківки деяких мап та список пунктів з приблизним місцем знаходження. Найбільше виручав язик. Не спитав у людей – не попав куди треба.

  Приємний ранок в поїзді. Краєвиди за вікном поступово змінюються на більш пустинні. Підїжджаємо до пустелі Тар. Кілька днів тому скакав в океанських хвилях, а сьогодні топтатиму сухі піски Раджастану. Мрії збуваються, якщо їх збувати, а не мріяти.

   Проголодався. Вийшов на якійсь зупинці в пошуках чогось їстівного.

  І таки знайшов. З вигляду таке собі. Але ж яка смакота! Особливо та штука, схожа на печену грушку в клярі. Так і не зрозумів з чого воно було приготовлено, але це найсмачніше, що мені доводилось куштувати з вуличної їжі Індії. Швидко з'їв і побіг докупити ще, але дядько уже все розпродав, що й не дивно.

 А пустеля і верблюди все ближче.

   Уже з вигляду самого вокзалу в Джайсалмері, стало зрозуміло, що це зовсім інша Індія. Все було інакшим на стільки, що здавалось це якась не та країна. До речі, Пакистан звідси можна рукою дістати. Природа інша, люди інші, архітектура, та навіть корови й собаки і ті інші, все інше.
  Але про це вже наступного разу.

Індія. Дорога до Пурі.

День дев'ятий.
 Вернувшись трохи в попередній день, згадаю ще пару моментів...
 Поїзд до Пурі спізнився на годину, і це було приємно, що він так вчасно прийшов.
 Щоправда, моє місце на верхній полиці вже було зайняте. Прийшлося хвилин 10 зганяти звідти індуса, впертий був, не вступався.
 В поїзді продовжив експерименти з індійською їжею: взяв два пиріжка з якоюсь овочевою начинкою, соусом, що додавався, не приправляв, вони й без того були фист перчені.
 На вечерю взяв талі (рис) з овочами. Яке ж воно зараза було гостре! По обличчі текли сльози і соплі. З перервами, запиваючи водою, але продовжував їсти, бо ж інших варіантів на найближчих 20 годин не мав. Не дивно, що місцеві не потерпають від антисанітарії, при такій кількості перцюги ніякі мікроби не виживуть.
 Поки заснув, доводилось ще кілька разів відвойовувати своє верхнє місце. Ще можна зрозуміти, коли виходив в туалет, але ж постійно хтось хотів залізти на мою полицю навіть тоді, коли я там лежав. Мовляв, там ще багато місця, і чому б мені не поділитись. Та я був не поступливим, не дивлячись на те, що на сусідніх полицях тиснулись по двоє-троє, а в низу і по четверо.
 До речі, про виходи в тамбур. Дуже страшно було наважитись перший раз вийти і залишити речі фактично без нагляду. Довіряти незнайомцям, які лиш чекають, щоб окупувати моє місце, не міг. А європейців поблизу не було. Але, перефразовуючи народну приказку, с...ти не їсти, почекати не вийде. Тому, пристебнувши рюкзак колодкою (яку мені порадили купити в Варанасі) до металічного поручня, а все саме цінне взявши із собою, бігав по потребі.


 Наступного ранку, дев'ятого дня подорожі, людей у вагоні помітно поменшало. Уже було схоже, що їду в поїзді, а не просто лежу посеред базару. А ще, ніхто вже не намагався посунути мої ноги, щоб примоститися поруч.
 Після кожної зупинки по вагоні проходили все нові і нові продавці всього, що лиш можна було нести в руках і продавати. Серед розмаїття товарів значну частину займали їжа та напої різних ґатунків і видів. Крім того, кілька разів на день по вагонам проходили працівники вагону-ресторану, тягнучи столики на колесах з величезними каструлями наїдків. Єдина проблема – все це було щедро приправлене гострими спеціями. Але потрохи я привикав і "плакав" під час їди з кожним разом все менше.
 На сніданок взяв омлет з цибулею і солодким перцем, а в обід "овбіріяні" – рис без мяса з двома вареними яйцями, маленькими ніби від великої куропатки. Індійська їжа досить швидко стала мені близькою і по особливому смакувала. Дуже полюбив індійський чай Масала – солодкий чорний чай з молоком та набором спецій. Перший раз його спробував в ресторані готелю у Варанасі. А в поїзді до Пурі індійський чай смакував як ніколи до того і після того. Солодкий чай найкраще гасив пожежу вогняних страв. До того ж, ще й купляв його в автентичному одноразовому глиняному посуді.
Згодом можна було уже вільно сидіти на нижніх сидіннях, спостерігати за людьми, фотографувати.

 Краєвиди за вікном не вирізнялись якоюсь особливою красою, але були новими для мене і цікавими.

Пастух ховається від сонця в кроні дерева

 

 

 

 

 

 

 

Окрім продавців по вагонах немало ходило жебраків, танцюристів, музикантів, співаків. Окремої уваги заслуговують представники касти недоторканих хіджра – це трансгендери, чоловіки переодягнені в жінок, в ідеалі ще й кастровані. Вони були гарно вдягнені, пританцьовували, підспівували і попутньо благословили усіх бажаючих і не дуже, малюючи на чолі тілаку (священна позначка) за що брали плату не менше 10 рупій.
Один з них, явно не в гуморі, підійшов до мене і почав простягати руку до мого обличчя. Дав йому зрозуміти, що не хочу, але він не вступався. Врешті решт, кастрований "святий" таки умудрився повз мої руки, що намагались завадити йому, тицьнути мені на чоло жовтою фарбою. Після чого одразу протягнув руку і сказав: "Десять рупій!". З початку взагалі не хотів щось йому давати, але він дуже був напористий і якийсь "стрьомний". А ще молодий індус, який сидів поруч, кілька раз мені сказав, з переляканим обличчям: "Заплати йому! Заплати!". Подумав, що краще відкуплюсь і вибрав золоту середину між його стрьомною наполегливістю та своєю невдоволеністю – дав п'ять рупій. Щось буркнувши по-своєму, "святий" продовжував тримати руку вимагаючи доплати. Нічого не отримавши, явно невдоволений він переключився на іншу жертву. Пізніше, той же хлопчина, який попереджав мене, розповів, що якщо їм не заплатити, то хіджри накладають прокляття. В його голосі був явно виражений страх перед ними.

Фото навздогін

Це фото зробив пізніше, він (вона) не ходив по вагонах.

Чим ближче під'їжджали до Пурі, тим менше ставало людей в поїзді. Я повністю розслабився і отримував невимовну насолоду від того, що відбувалось.

  По сусідству сиділа німка, років 65. Цікаво було за нею спостерігати. Одразу видно, що багато поїздила Індією, почувала себе як удома. Привернув її увагу, коли складав шкірки від бананів в пакет. Вона засміялась і сказала, щоб я не переймався та викинув сміття у вікно :). От тобі і правильні німці, подумав я, викидаючи бананові шкірки. Але неорганічне сміття все ж приберіг в пакеті і довіз до смітника. Спитав чи подорожує вона сама, відповіла, що інколи так, а саме зараз їде в Пурі зустрітись з подружками :).

 На одній із зупинок зробив два цікавих знімка.

Каліка-жебрак рахує виручку

Хлопець приймає душ під протікаючою трубою

 В якийсь момент, зауважив, що якось довго їдемо. Глянув в квиток на час прибуття, а там... таке враження, ніби квиток був не на цей потяг. Уже давно мали бути в Пурі. Всього, із запізненням і затримками на станціях, дорога зайняла більше 27 годин, замість 18 годин 40 хвилин по графіку. Поверх 8 годин додаткових!
 Планував в цей час уже плавати в океані. Але знову ж таки, що таке плани в Індії... Кажуть, якщо хочеш, щоб Бог розсміявся, розкажи йому про свої плани. Тут, в Індії, богів багато і всі вони, так розумію, постійно регочуть :))