Індія. Дорога до Пурі.

День дев'ятий.
 Вернувшись трохи в попередній день, згадаю ще пару моментів...
 Поїзд до Пурі спізнився на годину, і це було приємно, що він так вчасно прийшов.
 Щоправда, моє місце на верхній полиці вже було зайняте. Прийшлося хвилин 10 зганяти звідти індуса, впертий був, не вступався.
 В поїзді продовжив експерименти з індійською їжею: взяв два пиріжка з якоюсь овочевою начинкою, соусом, що додавався, не приправляв, вони й без того були фист перчені.
 На вечерю взяв талі (рис) з овочами. Яке ж воно зараза було гостре! По обличчі текли сльози і соплі. З перервами, запиваючи водою, але продовжував їсти, бо ж інших варіантів на найближчих 20 годин не мав. Не дивно, що місцеві не потерпають від антисанітарії, при такій кількості перцюги ніякі мікроби не виживуть.
 Поки заснув, доводилось ще кілька разів відвойовувати своє верхнє місце. Ще можна зрозуміти, коли виходив в туалет, але ж постійно хтось хотів залізти на мою полицю навіть тоді, коли я там лежав. Мовляв, там ще багато місця, і чому б мені не поділитись. Та я був не поступливим, не дивлячись на те, що на сусідніх полицях тиснулись по двоє-троє, а в низу і по четверо.
 До речі, про виходи в тамбур. Дуже страшно було наважитись перший раз вийти і залишити речі фактично без нагляду. Довіряти незнайомцям, які лиш чекають, щоб окупувати моє місце, не міг. А європейців поблизу не було. Але, перефразовуючи народну приказку, с...ти не їсти, почекати не вийде. Тому, пристебнувши рюкзак колодкою (яку мені порадили купити в Варанасі) до металічного поручня, а все саме цінне взявши із собою, бігав по потребі.


 Наступного ранку, дев'ятого дня подорожі, людей у вагоні помітно поменшало. Уже було схоже, що їду в поїзді, а не просто лежу посеред базару. А ще, ніхто вже не намагався посунути мої ноги, щоб примоститися поруч.
 Після кожної зупинки по вагоні проходили все нові і нові продавці всього, що лиш можна було нести в руках і продавати. Серед розмаїття товарів значну частину займали їжа та напої різних ґатунків і видів. Крім того, кілька разів на день по вагонам проходили працівники вагону-ресторану, тягнучи столики на колесах з величезними каструлями наїдків. Єдина проблема – все це було щедро приправлене гострими спеціями. Але потрохи я привикав і "плакав" під час їди з кожним разом все менше.
 На сніданок взяв омлет з цибулею і солодким перцем, а в обід "овбіріяні" – рис без мяса з двома вареними яйцями, маленькими ніби від великої куропатки. Індійська їжа досить швидко стала мені близькою і по особливому смакувала. Дуже полюбив індійський чай Масала – солодкий чорний чай з молоком та набором спецій. Перший раз його спробував в ресторані готелю у Варанасі. А в поїзді до Пурі індійський чай смакував як ніколи до того і після того. Солодкий чай найкраще гасив пожежу вогняних страв. До того ж, ще й купляв його в автентичному одноразовому глиняному посуді.
Згодом можна було уже вільно сидіти на нижніх сидіннях, спостерігати за людьми, фотографувати.

 Краєвиди за вікном не вирізнялись якоюсь особливою красою, але були новими для мене і цікавими.

Пастух ховається від сонця в кроні дерева

 

 

 

 

 

 

 

Окрім продавців по вагонах немало ходило жебраків, танцюристів, музикантів, співаків. Окремої уваги заслуговують представники касти недоторканих хіджра – це трансгендери, чоловіки переодягнені в жінок, в ідеалі ще й кастровані. Вони були гарно вдягнені, пританцьовували, підспівували і попутньо благословили усіх бажаючих і не дуже, малюючи на чолі тілаку (священна позначка) за що брали плату не менше 10 рупій.
Один з них, явно не в гуморі, підійшов до мене і почав простягати руку до мого обличчя. Дав йому зрозуміти, що не хочу, але він не вступався. Врешті решт, кастрований "святий" таки умудрився повз мої руки, що намагались завадити йому, тицьнути мені на чоло жовтою фарбою. Після чого одразу протягнув руку і сказав: "Десять рупій!". З початку взагалі не хотів щось йому давати, але він дуже був напористий і якийсь "стрьомний". А ще молодий індус, який сидів поруч, кілька раз мені сказав, з переляканим обличчям: "Заплати йому! Заплати!". Подумав, що краще відкуплюсь і вибрав золоту середину між його стрьомною наполегливістю та своєю невдоволеністю – дав п'ять рупій. Щось буркнувши по-своєму, "святий" продовжував тримати руку вимагаючи доплати. Нічого не отримавши, явно невдоволений він переключився на іншу жертву. Пізніше, той же хлопчина, який попереджав мене, розповів, що якщо їм не заплатити, то хіджри накладають прокляття. В його голосі був явно виражений страх перед ними.

Фото навздогін

Це фото зробив пізніше, він (вона) не ходив по вагонах.

Чим ближче під'їжджали до Пурі, тим менше ставало людей в поїзді. Я повністю розслабився і отримував невимовну насолоду від того, що відбувалось.

  По сусідству сиділа німка, років 65. Цікаво було за нею спостерігати. Одразу видно, що багато поїздила Індією, почувала себе як удома. Привернув її увагу, коли складав шкірки від бананів в пакет. Вона засміялась і сказала, щоб я не переймався та викинув сміття у вікно :). От тобі і правильні німці, подумав я, викидаючи бананові шкірки. Але неорганічне сміття все ж приберіг в пакеті і довіз до смітника. Спитав чи подорожує вона сама, відповіла, що інколи так, а саме зараз їде в Пурі зустрітись з подружками :).

 На одній із зупинок зробив два цікавих знімка.

Каліка-жебрак рахує виручку

Хлопець приймає душ під протікаючою трубою

 В якийсь момент, зауважив, що якось довго їдемо. Глянув в квиток на час прибуття, а там... таке враження, ніби квиток був не на цей потяг. Уже давно мали бути в Пурі. Всього, із запізненням і затримками на станціях, дорога зайняла більше 27 годин, замість 18 годин 40 хвилин по графіку. Поверх 8 годин додаткових!
 Планував в цей час уже плавати в океані. Але знову ж таки, що таке плани в Індії... Кажуть, якщо хочеш, щоб Бог розсміявся, розкажи йому про свої плани. Тут, в Індії, богів багато і всі вони, так розумію, постійно регочуть :))