Гори: просте щастя

Поки нам, дорогі друзі, геть голову не завернули тими "виборами", розкажу вам трохи про гори, сніг, весну, гуцу́бітів і щастя від простоти. А за одне і сам згадаю.

Давно не ходив у великі гори, а ще давніше в зимові. Раніше бувало, по кілька раз за зиму піднімався ближче до неба, особливо любив Петрос. Останні роки чомусь не ходив... та ніби знаю чому.. але вдаю, що ні. От і цієї зими, тільки на Старий Новий Рік пішов: з друзями їли два дні шашлики в горбах біля Дори.
Але все змінилось у другій половині березня: весна у розпалі, сонечко пригріває все більше, підсніжники майже відцвіли, а ми з Олегом зібрались у гори. Коли домовлялись про цей похід, кілька місяців раніше, він казав: "я за то, щоб сніг помісити десь під вуйком Петросом". Живе Олег зараз у Щвейцарії, але гуцульське коріння не відпускає.
І ми таки помісили, і не лише сніг, болота теж було досить.

Зустрів Олега з поїзда, дозбирали рюкзаки, докупили люксусів і бігом на післяобідній експрес-автобус до Поляниці. Подумали, що краще розімнутися перед Чорногорою та націлились на Хом'як, Синяк, Малий Горган, а може й Довбушанку. По дорозі говорили про відмінності України та Швейцарії. Яскравим моментом поїздки стала ситуація на зупинці в Яремче. Місцева жінка спитала ціну проїзду до Микуличина, почувши відповідь стала торгуватися, щиро і трохи благаючи каже водію: "Та ми не туристи, ми лююди, давайте дешеевше". А позаду нас сиділи середніх років чоловік і жінка, схожі на лижників аматорів з Києва. І тут ця туристка, не витримавши і секунди, обурено на весь автобус: "А ми, що не люди?!" Довго усі сміялися :).

От, що значить "не ходив, не ходив, а потім дорвався" – хотілося все і одразу, і на Хом'як, і на Довбушанку, і на Петрос з Говерлою, і все це за 5-6 днів. Але роки та зменшення активності взяли своє - я дуже швидко зрозумів, що амбіційні плани доведеться урізати, бо просто на просто не вигребу фізично. Зійшло на мене таке прозріння ще до полонини Хом'яка. Було важко, але втома компенсовувалась повними грудьми свіжого повітря, відсутністю людей і трепетною невідомістю попереду. В самому низу місили болото, потім, з набором висоти почав з'являтися сніг. Поступово ми йшли ніби назад у часі, з весни у зиму. Тішився, як мала дитина. Зрозумів, що більшість підйому сміюся, тоді коли відчув характерну біль в щоках.

Дійшли до полонини з одним перепочинком. Спішили, щоб затемна влаштуватися десь на ніч. Усі колиби та будиночки на полонині справляли враження сміттєвих баків, або вигрібних ям. Видно користуються популярністю – закористовані та засрані по саме буде. Через це, майже не затримуючись, пішли ми ближче до Синяка шукати заховане від вітру місце під намет.

Олег взявся розкладати хату, а я за дровами. Можна було б зготувати їсти на примусі і відпочивати, але дуже хотілось вогню. Та й промоклі чоботи просили тепла. Ну і головна страва вечора потребувала особливого приготування – запікали португальську рибу в грані.

Кілька годин біля ватри, смачна вечеря і не спішні розмови відігріли нас ззовні та зсередини. До намету позаганяв вітер, який посилився на ніч.

Сонячний ранок наобіцяв чудовий похідний день. І він нас не підвів.

Хом'як, а з права видніються Говерла і Петрос

 Поки я готував сніданок, Олег сходив набрати талої води з калюжі посеред полонини.

Ось вона, наша основна ціль – "вуйко" Петрос.

Говерла

Вирішили скористатися гарною погодою і йти через Синяк під Довбушанку. Поснідавши, не засиджувались, попереду довгий перехід, а ми ще не знали яким буде сніг на хребті, а особливо на крутому схилі Малого Горгану.

 На наше щастя, сніг майже не провалювався, дуже зрідка. Це давало змогу тримати темп і не витрачати зайві сили.

Малий Горган і Довбушанський хребет

Жовті камені ґорґан

Чаювання на хребті Синяка

Для мене слово "Довбушанка", то ніби якесь давнє гуцульське заклинання. Навіює відчуття шани і поваги до Карпатських гір.

Довбушанка, Ведмежик, Полєнський і кусочок Кози-гори.

Спуск з Малого Горгану виявився не простим. Обледеніння снігового покриву заставляло бути максимально уважними. Кішок ми не мали. Поволі, але без пригод добралися до межі лісу. А там уже почалася протилежність твердому насту – сніг був глибокий і крихкий, кожен третій-четвертій крок ми провалювалися по саме "хазяйство". Добряче помісили снігу, поки дійшли до дороги.

Спускаючись дорогою в низ, ми повертались у весну. Снігу меншало, а болота більшало. Ноги в черевиках уже чвакали як жаби, тому йшли швидко, щоб не мерзнути.
Так сталось, що провтикали поворот під Довбушанку, а коли це зрозуміли, то вже не хотілося повертатись назад, втратили більше години. Сіли на містку через потік Федоцил, поїли швейцарського шоколаду з фісташками, і одностайно вирішили йти далі, під перевал Переслоп. Довбушанка долею випадку випала із нашого маршруту. Було трохи прикро, але не довго. Через день мали початися дощі, тому був плюс в тому, щоб ще за нормальної погоди дійти до Яремче, переїхати в Лазещину та вийти на полонину під Петросом. А там дощ уже не дощ – там буде сніг падати.

Хотіли на ніч залізти в будинок лісників, але не змогли знайти ключів. Тому, дійшли до стоянки туристів під Переслопом. А тут було все, що потрібно: річка з водоспадом, джерело поруч, дрова в достатку.. навіть туалет і біде).

Вечором допізна сиділи біля ватри, грали на дримбах і співали про Довбуша.
Згадували, як колись затягли пісню про славетного опришка в Кримських горах. Тоді десятки компаній, розкиданих довкола Червоного каменю, враз позамовкали, тихо слухали спів западенців, а на завершення лиш плескали та вигукували захоплення. Люди були різні, не тільки українці, а й білоруси, росіяни, прибалти. Цікаво, а якби зараз заспівати там українською мовою про гуцульського "робінгуда"...

Наступного дня, як коні, перебігли через перевал і добігли до Яремче. Накупили вафельок і бананів та й давай жерти. Тут же автобус під'їхав. Несподівано швидко ми опинилися у Лазещині.

Дійшли до КПП, зареєструвалися, обіцяли бути чемними і вйо до Петроса. Йшли завзято, але я вже малював у голові варіанти, де можна було б заночувати раніше, сили мене покидали. І тут знову пощастило, зупинили бус, який довіз нас до самого Козьмещика.
Підйом на полонину був найважчою частиною походу. Я все частіше відставав від Олега, пихтів, але йшов. І знову, чим вище, тим більше зими. Погода псувалась, весна кудись знову поділась.

 Крок за кроком, вийшли на полонину під Петросом.

Ну хіба могли ми собі таке уявити: єдина колиба яка підходила для ночівлі і була доступна, тобто не зачинена на товсті засуви з колодками, – виявилась майже цілком заметеною снігом. Майже, то ось так:

 Вийшла така собі хатина гуцульських хоббітів, міфічних "гуцу́бітів".
Близько години довелось відкопувати вхід. Спочатку вирізали пилкою снігові цеглини і відкидали їх на сторону, а потім копали лопатою без ручки (знайшов її в гною в одній із стаєн).

Копав здебільшого Олег. А я гуляв околицями, і милувався крокусами, які якимсь дивом вилізли на продутому від снігу пагорбі. Стою біля смереки і диву дивуюся: з одного боку ростуть весняні квіти, а з другого – снігові замети висотою кілька метрів. Дуже шкода, що захоплений іншими подіями, не прийшов до крокусів з фотоапаратом наступного дня.
Варта уточнити – гуляв не просто так – збирав дрова. Олег дрова збирати не любить, то мусів запашною лопатою копати сніг :).

Вечоріло. Сонце сховалось за Петрос. День згасав, а на душі світліло.

Назбирав дров і запалив в печі, а Олег, після того як відкопав вхід до хати, нарізав "води" у мішок.

Невдовзі, спільними зусиллями, двоє втомлених "гуцубітів" сиділи в середині затишної колиби, грілися біля пічки та попивали чай. Ще за годину в нашій хаті стало спекотно. Двері не зачиняли, поки не лягли спати. Потім ще довго доводилось лежати поверх спальників, щоб не потіти.
Пів ночі між стелею та дахом бігали миші, а може й щурі. Спочатку взагалі здавалось, що то якийсь звір по даху бігає. Кидав петарди, кричав, але сусіди зверху продовжували свою біганину.

З ранку Олег рвався на вершину, а я віднєкувався. Мало того, що все було затягнуто хмарами, довгі переходи попередніх днів довели мене майже до виснаження. З того всього, під обід провів Олега до перемички, подивився як його поглинула хмара, а сам пішов по дрова.

За кілька годин Олег повернувся, а я за той час дослідив усі колиби і стайні, назбирав дров та натопив води для чаю.
З вечора почав падати сніг, і потроху сипав до обіду наступного дня.

Тихим зимовим вечором руки свербіли, хотіли щось майструвати. Зі старої консервної банки, шпильки та шнурочка від пакетованого чаю зробив свічку на олії.

Не дивлячись на те, що поки Олег ходив на Петрос – я відпочивав, четвертого ранку мою верхню губу покрило герпесом. Це стало результатом в першу чергу сильної втоми, а ще обвітрення і яскравого сонця на хребті Синяка. Але губи, то не ноги, і поки вірус ще не набрав обертів, мав намір піднятися на гору. А Олег був радий ще раз туди збігати.

Погода не набагато краща вчорашньої, але сили відновились. Йти не тільки можеться, а й хочеться. До перемички все було легко. Далі підйом ускладнювався поганою видимістю, моментами вона була ще гірша ніж попереднього дня, ще й сніг засипав натоптану стежку. Сонця хоч і не було видно, але без окулярів, які забув вдома, йти було неможливо. Тому майже постійно на очах у мене був натягнутий тоненький баф.

В якусь мить хмари частково розступилися і засяяло сонце в голубому небі. Користуючись таким дарунком, зробили кілька фото.

Просвітління тривало не довго, за кілька хвилин все знову затягнуло ще густішими хмарами. Йшли майже навмання, без стежки, без орієнтирів. На найскладнішому відрізку, зайшли здавалося в безвихідь. Дуже стрімкий схил, слизький фірн, нічого не видно далі 10-15 метрів. З права обрив, а прямо і на ліво на перший погляд не пройти, бо надто стрімко і слизько. Назад тим більше небезпечно вертатися. Постояли, заспокоїлись і полізли прямо.

Чую як б'ється серце, за що раз доводиться заспокоювати дихання. Кожен крок вивірений, кілька раз гепаю ногою, поки носок міцно не вчепиться в снігову кірку. Палиці скорочені до мінімуму і виконують роль льодоруба, забиваю їх по саму ручку. Думок не має, їх і не може бути. В таких ситуаціях все максимально просто. Є тільки наступний крок, кожної миті наступний крок. Все решту немає значення, абсолютно ніщо не має значення, окрім цієї миті.

Врешті подолали найстрімкішу ділянку і натрапили на маркер маршруту. Напруження відпустило. Тіло огорнула хвиля щастя. Не так від того, що дісталися безпечного місця, як від того, що залишилось позаду. Позаду були хвилини тотального життя.

Сподівалися, що піднімемось вище хмар, проте висоти Петроса виявилось замало. Але радості від цього менше не стало.

Льодові корали

Капличка

Попили чаю, перепочили і рушили назад. Спускалися скоріше ніж підіймались, тому доводилося постійно собі нагадувати про обережність. Небезпечну ділянку обійшли стороною.

Чим нижче ми спускалися, тим яснішою ставала погода. Шкода було, що трохи поспішили з підйомом. Але все стало на свої місця пізніше, коли зрозуміли вчасність всього, що з нами відбувалося.

Хотів спочатку описати красу яка нас оточила, але навіть не буду пробувати, бо наразі не вдам.

Говерла посвітила осяяною сонцем вершиною, а я сказав їй "До наступного разу!"

В колибі попили чаю і давай думу думати, що далі робити. Олег запропонував йти в низ на Козьмещик, зняти кімнату та паритись в бані, а наступного дня можна і додому. Навіть гречку не хотів їсти, а вона була не просто варена, а томлена на повільному вогні в талій гірській воді. Я не дуже пручався, бо знав, що губа скоро розпухне ще більше і буде не до горів. Але гречку спакував в рюкзак і забрав із собою.

Хом'як із Синяком

 Спустилися ми до котеджів. Ходимо від дверей до дверей, а то все зачинено. Підійшли до роздоріжжя, а там машина лісорубів заводиться. Спитали їх: "До Лазещини візьмете?" А у відповідь: "Сідайте!" Глянули один на одного, засміялися і на кузов. Хвилиною пізніше б прийшли, не застали б машини на тому місці. От і склалися пазли про своєчасність усього.

Приїхавши в село, стали на дорозі в очікуванні автобуса, а того все не було. І тут Олег згадав, що треба ж бананів купити! Прийшов з бананами, і автобус під'їхав.
Їхали до Франківська і сумували легонько, що все так швидко закінчилося. А дома нас чекав свіжий борщик. Хоча дзвонив Ані, щоб нічого не готувала, бо замовив піццу, – вона не послухала. І як же добре зробила, борщ був неперевершений!

Наступного дня, коли Олег поїхав, а Аня пішла до роботи, я розігрів в похідному казані "вчорашню" гречку. По хаті пішов приємний запах, як у колибі. Після гречки напився джерельної води, яку теж приніс із собою з під Петроса.

Отакі то от прості радості тішили нас протягом кількох весняних днів. Десь далеко були клопоти. А щастя тут і зараз. Просте щастя. Нічого особливого. Друг, весна, гори, повітря, втома, їжа, вогонь, сонце, сніг, болото, вода, квітка, ліс, серцебиття.