Індія. Дорога до Кхаджурахо

День третій.
 Вийшов з гестхаусу біля першої ночі. Замовлений з вечора тук-тук уже чекав мене і швидко домчав до вокзалу.
 А от "трейн" прийшов із запізненням десь на пів години. Уточнив у провідника, той сказав, що прибудемо в Джхансі о 5:30 ранку. Щоб бути спокійним і не проїхати свою зупинку, накрутив будильник на 5:00 год.
 Спав погано, періодично просипався то від шуму, то від переживання аби не проспати. І от в черговий раз відкриваю очі: стоїмо, по вагоні метушаться індійці. Зі своєї верхньої полки дотягнувся рукою до одного з пробігаючих по вагоні, зупинив його і питаю:
- Де ми? Яка станція?
- Джхансі!!!, – крикнув той, і побіг на вихід.
 Тут уже я почав метатися як ошпарений.. вибіг з поїзда на перон, однією рукою тягнучи за собою не застібнутий рюкзак, а другою тримаючи частину речей які не встиг впакувати. За кілька хвилин, навіть не віддихався повністю, як поїзд рушив. Будильник задзвонив (в 5:00), коли вже йшов по перону... до планованого прибуття залишалось ще 30 хв, а поїзд вже не те що прибув, а й відправився далі... от і плани по-індійськи.

 Далі до Кхаджурахо мав їхати автобусом. Вийшов на вулицю, вибрав тук-тук, сторгувався, здається, за 40 рупій, втішився, що так дешево і поїхав до потрібної зупинки автобусів. Проїхали, таке враження, не більше кілометра, і він зупинився, показуючи рукою на автобус. Переплатив йому, як мінімум вдвічі. А ще, поки їхали, він пропонував купити маріхуану або гашиш. До речі, за всю поїздку у мене склалось враження, що кожен другий туктукер торгує наркотою.

 Сів в автобус одним із перших, купив квиток у контролера, вибрав собі комфортне місце, ближче до водія і біля вікна, дістав банани та почав снідати. Дуже скоро в "бас" напхалося повно місцевих, серед яких я був один білий. Через годину рушили, але їхали не довго. Одразу за містом автобус зупинився, контролер сказав пасажирам щось "по-своєму", а ті у відповідь давай кричати. Продовжувалась їхня "мила розмова" хвилин 10. В якийсь момент, усі рванули з автобуса і почали пхатись в сусідній автобус, який тільки припаркувався. Аж тут до мене дійшло, що відбувається. Заміною автобуса це було важко назвати, оскільки той що під'їхав уже був заповнений людьми. Індійські бабульки не гірше наших рвали і метали, зносили на своєму шляху дебелих мужиків і з торбами запихались в новий автобус. Поки я прийшов до тями, народ уже залазив на дах – в середині місць не було!
 Не слухаючи моїх обурень, контролер запевнив, що посадить мене в середину автобуса, а не на дах. В результаті, мені, як "містеру" і білій людині, організували стояче місце на нижній сходинці заднього входу в автобус. Відчуття були точно як "в задниці". Двері не закривалися, а однією рукою тримався за ручку із зовнішньої сторони автобуса. Все на стільки швидко відбувалось, і в такій не вимушеній атмосфері, що не встигав а ні розстроїтись, а ні розізлитись. З лиця не сходила напівпосмішка ненормального :)

VIP-місце. (скріншот з поганого відео)

Своє "VIP-місце із кондиціонером" я ділив з 15-річним хлопцем. Але треба віддати йому належне, сусід по сходинці підтримував мене морально. Поки я матюкався в голос, він добродушно сміявся і весь час повторював англійською всього лиш три слова "India is good" :)).

Сусід по сходинці (скріншот)

При цьому, я не був впевнений, що мій рюкзак їде зі мною, хоча контролер сказав, що його поставили в багажне відділення. Через пів години, на черговій зупинці, переконався, що рюкзак є. Стало легше. Але турбувало інше – таким чином їхати ще 5 годин!?!!
Втім, поступово пасажири утряслися, дехто вийшов. Це дало можливість сісти на другу сходинку. Ще за годину, мені, знову ж таки, з поваги як до "містера", зробили місце на верхній сходинці. Сидіти було супер, лиш постійно хтось хотів мене використати в ролі подушки. Спочатку не давався, а потім змирився, кругом усі як не спали то дрімали один на одному.

 Потім підсів новий пасажир – Ранджір, з ним ми проговорили наступних дві години. Найцікавішою темою було шукати спільні, схожі слова в українській мові та хінді. На одній із зупинок Ранджір дуже хотів пригостити мене їхнім національним масала-чаєм, я відмовився, про що пізніше шкодував.

Ранджір і "містер" нарешті сіли )) (скріншот)

 Десь на 4-й годині поїздки (О Боги!) зміг сісти на сидіння. Не доїхавши 40 км, мене знову пересадили вже в третій автобус, відправлення якого чекав ще годину.

 Замучений, з виглядом м'якоті вижатого апельсина, я вивалився з баса в Кхаджурахо. Тут же обліпили "хелпери", але вже мав помічника. В останньому автобусі договорився з малим, який сказав, що працює в одному з місцевих готелів і обіцяв, що вони мають кімнати по 200 рупій.
 Побачивши номер, сторгувався до 150 рупій (3 з лишком долари) і поселився. Нічого більше не шукав, бо був надто вимучений добираннями сюди.
 Пару слів про кімнату. По стінам лазили якісь дивні коники стрибунці, простинь була в величезних жовтих плямах, а особливо "припали до душі" сліди від брудних босих ніг по ліжку. І не можу забути про рушник: він був коричнево-жовтого кольору, на якому ледь проглядався зелений візерунок. Спитав малого портьє, який мене привів туди:
- Що це таке?
- А нічого! Він чистий, просто так виглядає :).

 Першим ділом закинув подалі той рушник, потім застелив ліжко своїм простирадлом, перекусив, прийняв душ, полежав і по обіді пішов гуляти безкоштовними храмами Східної та Південної груп міста.

Біле і чорне поруч (скріншот)

Корови пасуться (скріншот)

Стою на сходах до храму, діти вітаються (скріншот)

 Бачив як мама з дітьми збирали сухе коров'яче лайно. При цьому, діти виглядали такі щасливі, ніби вони ходили по магазині іграшок та набирали в візок різні забаганки.

Збирають коров'ячі "блінчики"

Працюють усі

Дивний пам'ятник, не буду його коментувати))

Підсобники на будівництві

 Нижче зображений побут звичайних селян. Діти прийшли зі школи, миють руки. Зверніть увагу, який великий паркан між сусідами – напевне щоб чужі таракани не перелазили.

Одна з моїх улюблених фотографій.

 Ходив між тими храмами і диву дивувався, скільки ж це пішло людських зусиль, щоб видовбати усі ті фігури з каменю.

  І що дуже класно, усюди можна було зайти в середину, а людей майже не було. Тільки ти і тисячолітні кам'яні храми. Одним словом, Кайф!

Ще один новий друг, мило з ним побесідували про житє.

З цільного каменю, драбини передають розмір

Не-се Гі-та вооо-дуу :)

Вечором знову посидів в інтернет клубі, потім на вулиці знайшов де можна буде орендувати велосипед, вернувся в номер, повечеряв і завалився спати. До речі, про їду. До цього часу мій раціон складали привезені з України продукти: каші, пюре і супи швидкого приготування, сирокопчена ковбаса, чорний хліб. З місцевого їв лиш банани, але в великій кількості :). Наступного дня запланував попробувати якісь нові, незвичні фрукти. До місцевої їжі (окрім фруктів) ще морально не був готовий.