Індія. Фатехпур-Сікрі

День другий.
З самого ранку винайняв велорикшу, доїхав до автовокзалу Агри, а звідти автобусом до Фатехпур-Сікрі.
Чекаючи автобуса познайомився з парою поляків, Лукашом та Анною. Вони теж перший раз були в Індії, а перед тим подорожували Китаєм. Було приємно поговорити майже рідною (сусідською) мовою. В автобусі також зав'язалась розмова з німкою Марі, яка 3-й місяць жила в Індії, була волонтером в Червоному Хресті. Розпитував її про ціни, що і де купувати, що можна їсти і т.п. За 40 км дороги в голові зробився повний кавардак з мовами. З права від мене сиділи поляки (які окрім польської ще пробували говорити російською), з ліва німка, а прямо переді мною стояв молодий індус, який трохи знав англійську і без зупину розпитував про все на світі. Решту пасажирів забитого вщент автобусу гомоніли на місцевих мовах. Все змішалось в одну велику купу: англійська, польська, російська, "індійська англійська", хінді. Говорив з усіма по трохи, при цьому думав постійно українською. Доходило до сміху, то з поляками англійською, то до німки польською заговорю, то з індусом намагаюсь порозумітись українською :)
Приїхавши, ми розбіглися кожен в свою сторону.

Кози пасуться

На вході в комплекс (заходив через мечеть) "намалювалось" кілька гідів. Один, особливо настирливий запевняв, що оплативши його послуги, мені не прийдеться вже платити ні за фото-, ні за відео-зйомку, а на додаток я зможу зайти усюди куди хочу. Відмовив. Як виявилось потім, нізащо не потрібно було платити, і пускають усюди.

Класна борода

 А ще на вході на територію мечеті треба було роззуватися і залишати взуття в так званих "камерах схову" – просто на підлозі купа взуття, за якою ніби то хтось наглядає, звичайно за гроші. Треба було бачити вираз обличчя того хто збирав за взуття плату, коли я зняв сандали і поставив собі в рюкзак :).

Поліція босяком, з бамбуковими палицями та карабінами

Бурундучок

Місто-привид Фатехпур-Сікрі колись було столицею Імперії Великих Моголів, але не довго, років 15... кажуть, що спочатку з старого міста пішла вода, а потім і люди. Але впевнено назвати причиною залишення людьми міста – відсутність води – ніхто не може. І от уже 6-те століття ніхто там не живе (маю на увазі старе місто, храмовий комплекс). Коли ходив його двориками, моментами здавалось, що все недавно побудоване, і просто ще люди не заселилися. Мені особисто було значно більше по кайфу тут, ніж в Тадж-Махалі.

Басейн для падишаха Акбара Великого

Добре запам'яталось те, як купляв фігурку мармурового слоника вирізьбленого в середині іншого слоника. Стартова ціна – 450 рупій. За 5 хв торгу ціна опустилась до 300. Сказавши своє останнє слово 150, я спокійно обернувся і, не слухаючи пояснень, пішов далі по імпровізованому ринку. Продавець мене наздогнав через 10-15 метрів і почав розказувати яка це важка і складна робота, і що його сім'я займається цим з покоління в покоління, благально глянув на мене і майже прошепотів:
"Все що я можу запропонувати, то це опустити ціну до 250 рупій".
"Добре.., – сказав я, – даю 200..."
Він тут же погодився. Тільки віддав йому гроші, як одразу на мене посипались пропозиції інших його товарів. Чемно подякував, але не встиг відійти і пари метрів, як він ще раз мене наздоганяє і з блаженним виглядом та широчезною либою питає: "Аre you happy?" )))
От зараза, подумав я, він точно продав би за 150, або й за 100 :). Через півтора тижні, будучи в Пурі, бачив такі ж сувеніри по 90 Rs (рупій).

Японське мистецтво - фотографували японці ))

Балкончики Джульєтти по-індійськи

Хрестики-нолики в XVI столітті

Звичайний одяг

Нетипове житло

Вечором, вернувшись в Агру, посидів годинку в інтернет-кафе, поговорив через Skype із домом, пошукав потрібну інфу і по скоріше ліг спати, бо серед ночі виїжджав поїздом до Каджурахо через Джхансі. І ще, перед сном домовився через власника хостелу, щоб по мене приїхав тук-тук в ночі.