ІНДІЯ. Делі, Агра.

Довго збирався викласти записи з поїздки Індією, спочатку не хотілось, потім не було часу, а потім взагалі забулось. І от, я знову невимовно сильно захотів туди – значить прийшов час. Так як зараз не поїду, то хоча б описуючи і сортуючи фото знову перенесусь в світ неймовірної, далекої, але чомусь такої близької мені країни.


День перший. 3 листопада 2011 року. Делі.
Все почало йти не так як я собі уявляв вже одразу на виході з літака. А уявляв я собі багато і дуже довго. Мріяв про Індію купу років, напевне від тоді як дізнався, що вона є. В якийсь момент до мене дійшло, що ці мрії так і помруть зі мною, якщо не почати щось робити тут і зараз. Поштовхом стала розмова з людиною яка збиралась в Індію вже другий раз. Через кілька днів, купив на всі гроші що мав (якраз вистачило) квитки на авіапереліт туди і назад. Наступних 5 місяців готувався: збирав гроші, робив новий паспорт, відкривав візу, збирав інформацію, планував маршрут. Найважче було зробити перший крок, далі все йшло саме собою. Я знав, що хочу цього і вже ніщо не могло стати у мене на шляху.

Так от, на виході з літака.. ступаючи на трап, відчув як занесло теплим, солодко-пряним запахом, з домішками коров'ячого лайна і ще купи незрозумілих мені запахів. Мені раніше розказували про цей запах, але реальність далека від уявлень. Так пахла вся Індія, принаймні та частина де я побував.
Аеропорт в Нью Делі здивував своєю вишуканістю. Не чекав я такого: килими під ногами, все ідеально блищить, горизонтальні доріжки-екскалатори, щоб менше ходити пішки... ну не такою я собі уявляв "дику Індію".
Обміняв перед виходом з аеропорту 50$ та вийшов до зупинки автобусів і таксі. Скурив біля компанії з Пітеру сигаретку, наслухався настанов і попереджень; їх дуже здивувало, що приїхав сам. Але я був повен ентузіазму, чекав нових вражень та пригод... І вони (пригоди) дуже швидко почалися...

Перші спроби комунікації з місцевими були на 80% безуспішними. Моя "погана англійська" з їх "ламаною англійською" майже не знаходили точок дотику, дуже мало спільного та зрозумілого. Все ж таки якось вдалося сісти в потрібний автобус до залізничного вокзалу. В автобусі познайомився з молодим індійцем Макіджем, "проговорили" (трохи знайомих слів, трохи жестів, трохи інтуїції) з ним добру годину. Перед тим як виходив, обмінялися карточками-образками, я йому Ісуса, він мені Крішну. Обоє були щасливі від зустрічі.

Вийшов з автобуса десь біля 5-ї години ранку. І почалось... Попасти в приміщення вокзалу не зміг, без квитка не пускали охоронці. Каси поруч були тільки для місцевих, а туристичні каси були десь в іншому місці, на той час мені невідомому. Але тут же швидко знайшлася купка "помагал", які наввипередки намагалися допомогти мені добратися до туристичних кас. Довіритися вирішив тому, хто був солідно одягнений та культурно, без крику, пояснив, що тут білети я не куплю, а до туристичних кас треба під'їхати в інше місце. Потім він допоміг вибрати таксі (моторикша – трицикл з кабіною) і сказав щоб я заплатив водію тільки 20 рупій (інші просили не менше 40) і тільки коли приїду на місце. Такі, на перший погляд, щирі поради викликали довіру. Сів в таксі та й поїхав. Довіз мене рікша за 10-15 хв., тільки не до каси, а до якоїсь турфірми. Там мені дохідливо та співпереживаючи пояснили, що сьогодні та в найближчі кілька днів великий фестиваль і жодних квитків уже немає. Єдиний вихід – взяти у них турне за 13500 рупій на 3 дні, що складало більшу половину мого бюджету на 3 тижневе перебування в Індії. Ніякі вмовлянні чи free-coffe не могли мене у них затримати. Вже виходячи на вулицю, побачив в сусідній кімнаті німців, з якими летів в літаку, то вони якраз підписували папері на турне "Золотий трикутник: Делі, Агра, Джайпур"... повелись.

Вирвавшись на вулицю, сів в таксі і сказав, щоб віз мене на вокзал. Їхали не довго, на черговому повороті (як пояснив рікша, ми уже нібито були перед вокзалом) нас зупиняють якісь мужики, в звичайному цивільному одязі, щоб перевірити куди він мене везе і чи є у мене квитки на поїзд. Немає квитка – розвертайся! Я почав обурюватися, сваритися, але швидко попустився, бо вони дуже серйозно стали реагувати, а на вулиці, як не як, ще було темно, людей майже немає, я один серед чорномазих типів. А головне, зрозумів, що тут усі пов'язані: "джентльмен" з вокзалу, турфірма, таксисти – усі бачили в мені "дійну корову" і хотіли тільки одного – видоїти мене. Ми розвернулись... потім було ще одне тур-бюро, потім ще одне... ніде вже навіть не заходив в середину. Ще один момент, кожного разу коли сідав в таксі і починали їхати, водій постійно кудись дзвонив і про щось домовлявся. Врешті решт, розізлився і як міг стримано пояснив таксисту, що або він мене везе за 100 рупій до вокзалу, або я йду шукати іншого, при цьому ми попередньо з ним були домовились за 20. Той, почухавши потилицю, сказав, що дуже важко.. але якщо я заплачу йому 500!!!, то він підвезе мене під самий центральний вхід! Потім він "пішов мені на зустріч" і знизив ціну до 10$ (а це було 470 рупій). Це реально бісило! Благо на вулиці вже стало світло, рух на дорогах пожвавішав, що додавало впевненості. Коли витягнув домовлених 20 рупій, щоб тицьнути йому в руки і піти на пошуки іншого таксі, він погодився. За 100 рупій і за 5 хв!!! я був на вокзалі, біля центрального входу, там звідки все починалося того ранку.

Сів під вокзалом на бордюр і перечитав свої роздруківки порад з форумів, знайшов потрібну інфу: до туристичних кас треба було пройти через надземний перехід над коліями, вони були просто з іншого боку вокзалу. При підході до переходу через платформи мене зупинив поліцейський, мовляв куди я йду і чи маю квиток. Відповів куди саме йду і що квитки куплю там. Поліцай тут же розвернувся в другий бік, але я встигнув прочитати на його обличчі здивування і розчарування: "от зараза, знає, цього вже не розведеш".
Потім ще зо 2 години (до 9-ї) чекав відкриття тих самих кас. Ще хвилин 30 пішло поки заповнив форму-заяву для купівлі квитка до Агри і відстояв в черзі. Було б довше, але допомогли розібратися з усім дві росіянки, які прямували на Гоа.
Отримавши квитки, поспішив на потрібну платформу.. та довелось ще кілька години чекати поїзда, який запізнювався. Маючи купу часу, вирішив подзвонити близьким, сказати що зі мною все добре... але насправді хотілось поговорити з кимось, хто міг мене зрозуміти і при цьому не хотів обдурити. Знайшов переговорний пункт, це щось типу сигаретного кіоску з кількома віконцями, з яких давали телефонну трубку. Дзвінки татові, коханій та другу не принесли мені повного заспокоєння та підтримки... не зразу зрозумів чому, але тато та друг, якось так без ентузіазму відреагували на мій дзвінок, а виявилось, що коли дзвонив їм, то в Україні була приблизно 5-та година ранку :)) Уявляю собі: спить людина, а тут її будить дзвінок, і в трубку починає горланити спантеличений Вова, і торохкотіти без зупину про те, який він в шоці і т.п.
Ще трохи поблукав околицями вокзалу, а потім сів на сходи біля платформи і обпершись на рюкзак чекав прибуття поїзду. Очі злипались, не спав 1,5 доби, в животі бурчало, Індія була там, а я хотів в ліжко і ковбаси.

Нарешті приїхав поїзд. Заледве знайшов потрібний вагон, сів на своє бокове місце біля вікна і майже одразу заснув в обнімку з рюкзаком. Спав не більше години, в поїзді було дуже шумно, а з вікна постійно дуло, адже скла на вікнах не має, тільки решітка. Замість 4 годин по графіку, їхав цілих 6, дорога була довга, але цікава. Окрім нетипових для мене пейзажів за вікном, знайшовся цікавий співрозмовник, який багато прояснив, розказував про місцевих і про їх звичаї. Індійці середнього достатку (або просто ті хто не зацікавлений на тобі заробити) дуже часто шукають розмови з білими туристами.

Агра. Той же перший день.
Тицьнувши пальцем в роздруківку з інету, вибрав перший ліпший гестхаус. Взяв тук-тук (інша назва моторикши), доїхав, поселився, зварив "гарячу кружку", випив її заївши хлібом і ковбасою, поміняв у власника хати долари і швидко пішов до Тадж-Махалу.
Вже був кінець дня, а черга була окремо до кас, і ще одна на самому вході. Прикинув, що відстоявши в чергах, на оглядини комплексу у мене залишиться в кращому випадку пів години. Наступного дня ТаджМал, як називають його місцеві, мав бути зачинений. А залишатися в Агрі на зайвий день, щоб побачити 8-ме чудо світу якось не хотів, та й приїхав сюди в основному для "галочки". Вихід знайшовся сам, тобто сам підійшов до мене гід, який запропонував свої послуги: 250 рупій і ніяких черг. Приблизно за таку суму я винаймав житло на добу, але не довго думаючи погодився і добре зробив. Через 5 хв уже був в середині комплексу і в не дуже спішному темпі зміг оглянути все найцікавіше до темна і до закриття. Окрім того, гід виявився веселим балакуном, правда торгувався до останку, набивав собі ціну :), бо в середині ми теж оминули кілька черг. Якби не він, то я б не встиг побачити і половини.

Вечором лежав на ліжку офігівший від подій першого дня в Індії. В голові не вкладалося все що я пережив за один однісінький день. Мурашки по тілу проходили від усвідомлення, що попереду ще 20 таких днів! Все вверх ногами! Моментами було дуже важко тримати себе в адекваті. Відчуття на стільки загострювались, що здавалось, що ця Індія зараз залізе в мене і розірве з середини, від переповнення як жахливим так і прекрасним! Та що казати, коли я навіть перші фото зробив аж в ТаджМалі, тобто коли день уже закінчувався. Багато такого бачив, що відштовхувало і жахало, але ще більше такого – від чого хотілося ще і ще, хотілось жити!
Наспівував в той вечір пісню Макаревича: "..Но жизни на свете чуть больше, чем смерти, и света на свете чуть больше, чем тьмы..."
Основним уроком, який виніс з першого дня, було розуміння, що сподіватися на якийсь конкретний розвиток спланованих подій – марна справа.