понеділок, 27 лютого 2012 р.

Старий запис на обкладинці книжки.

"23.07.2006р. Вершина Довбушанки 00:33.
Пройшов сильний дощ, під вечір, а зараз над головою зоряне небо, небо повністю вкрите зірками.
Десь далеко, над Свидовцем поблискує. Вітер тормосить палаткою.
Треба лягати спати, бо в 04:30 хочу зустріти сонце.
Якийсь дивний у мене стан. Спокій повний. Ніби я тут завжди жив."


Це фото зроблене було за кілька років після того.
П.С. Забув вже за цей запис і про події того дня.  Ці слова писав на обкладинці книжки під час ночівлі на хребті Довбушанки. Сьогодні хороша людина, у якої зараз та книжка, несподівано для мене, переписала ту нотатку в коменті до мого старого посту :). Дякую, це вчасно.
    Тоді при підйомі, перед самим хребтом, сильно розбив ногу нижче коліна. Спочатку подумав що не вийду, але і назад в низ вже не було особливо часу вертатись, сонце майже сіло. Та і не хотів я назад іти. Бинт на нозі або не тримався, або перетискав м'яз, що не давало рухатись. Врешті "вистриг" ножом волосся довкола рани і заліпив її пластирем з бинтом - це дало можливість пересуватись без сильної кровотечі.
   Тільки вийшов на хребет, як почав моросіти дощ, що поступово наростав і ставав все сильнішим. Ще півтори години і я на місці: за другою вершиною Довбушанки є відносно рівна площадка, де можна поставити палатку. Коли почав розкладатись то вже лив добрячий дощ і віяв сильний вітер. Доводилось постійно прикладати вільний край тенту камінням, щоб його не забрало вітром. З чималими зусиллями, але розклав свою одномісну палатку, вистояла вона тоді на 5+. Пересидів дощ в наметі. Потім виліз, зробив невелику пічку з каміння в якій розвів вогник. По дорозі по хребту збирав висохші гілки жерепу і поодиноких низькорослих ялин, крім того мав із собою в рюкзаку трохи сухих гілок ще з лісу. Через мізерну кількість палива, вогонь вийшов зовсім малий та короткочасний, але дав можливість зварити макарон і чай.. не менш важливим для мене було просто посидіти біля вогня... Коли відходить страх - це такий спокій......
    З ранку мене зустріло яскраво червоне сонце і новий чудовий день.

   Дивлюсь зараз на своє на фото, зроблене тоді мобільним телефоном: вимучене, вимурдуване, з синяками під очима та обдерте гілляками жерепу обличчя... і якоїсь мами воно шкіриться )))).

2 коментарі:

  1. Це фото нагадало мені першу прогулянку по Карпатських горах.
    Давно це було, років 30 тому. Чудові спогади. Із задоволенням буду заглядати на сторінки вашого блогу.

    ВідповістиВидалити