Мене немає.

Є все, завжди та всюди. Окрім мене. А та істота, сповнена ілюзій, страхів та стереотипів, що видає себе за мене, не в змозі осягнути цієї простоти. Мені так шкода, що зараз вона ґаздує. А я так... зрідка навідуюсь, і чим далі тим рідше.

Помах крил метелика.

Людське життя. Воно: ніжне, крихке, короткочасне, наповнене непомітною але величезною силою, як вільний політ, унікальне і неповторне в своєму різноманітті та неймовірно прекрасне. 

Воно як метелик.

Ніжне та крихке. Навіть дуже трохи грубої сили - і крила метелика будуть пошкоджені - він уже не літатиме. Дуже легко зруйнувати своє життя, а плюс до того, більшість довкола, свідомо чи не свідомо прагнуть допомогти тобі у цьому.

Короткочасне. Найдовше життя серед метеликів триває 1 рік, а є такий вид, що живе всього лишень 1-ну годину. Життя, для нас, за звичай не довше. Часто, десятки років проходять для людини не просто швидко, а миттєво. Згадую як моя бабця казала в 92 роки: "Знаєш, Володя, інколи здається, що я і не жила".    

Наповнене силою. Існує твердження, що все в цьому Світі на стільки сильно взаємопов'язане, що навіть найменший метелик, махаючи крилами, впливає на рух планет у далекому космосі. Що вже казати про людське життя, хіба є щось, що нам не під силу? (маю на увазі те, що нам потрібне, а не ілюзорні бажання).

Як вільний політ. Метелик проводить більшу частину свого життя у польоті. Шкода, що ми не метелики, і замість того, щоб "літати" - "повзаємо у багні".

Унікальне і неповторне. Різноманіттю метеликів, здається, немає меж. Так само і життя кожної людини - воно унікальне і неповторне. У кожного своє. Спробуйте найти метелика, який би хотів змінити свій колір чи форму крил, або принаймні такого, якому не подобаються квіти на галявині.

Неймовірно прекрасне. Нижче фото деяких метеликів, зроблені мною за останні кілька років. Тут зображена мізерна частина чудесності цих створінь. Що вже казати про фантастичні види, що живуть у тропічних країнах. Про прекрасність життя говорити не буду. Хто знає - той знає, а кому не доводилось це відчувати - той і не зрозуміє.

Жити потрібно так, як метелик махає крилами. Як саме? А придивіться, до того як він літає, поспостерігайте за ним, "проживіть" його порхання усім своїм єством.

На завершення, згадалась фраза Ошо: "Відчуйте себе гелікоптером, що став метеликом!"

Приємного перегляду :)

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

Близьке далеке

Інколи минуле стає таким близьким. Не те що б шкодував за ним. Ні. Скоріше шкодую за здатністю робити речі про які починаю забувати. Не має бажання повернути минуле, хочеться не забувати і не втрачати певні свої якості (здатність вчитися, жага пізнання, сміливість іти до того що потребуєш без остраху втратити те що є, відкритість та щирість перед собою, відсутність мульки в голові "я все знаю") які з роками все більше залишаються в минулому, ніби "старіють" та відсихають як нижні гілки у сосни. Трохи не правильне останнє порівняння, бо у сосни відсихають не потрібні гілля, чого не можу сказати про частково (деякі майже) втрачені певні позитивні свої якості... чи може я чогось не розумію...

Близьке серцю минуле. Все рідше про нього згадую. Та є його відрізки, про які не забуду мабуть ніколи, які часто надихають і нагадують те найсвятіше, що є у цьому світі, те заради чого варто жити... просто жити і радіти.

Що правда, у мене залишилось багато дверей до того минулого, одні з яких - музика... музика з якою асоціюється (яку слухав) певний знаковий період чи навіть якийсь певний, так би мовити, повноцінний момент мого життя. А до цих дверей, висить на цвяху пам'яті, добряча зв'язка ключів, один з яких композиція Vangelis - La Petite Fille De La Mer. Стара добра музика.