Інколи минуле стає таким близьким. Не те що б шкодував за ним. Ні. Скоріше шкодую за здатністю робити речі про які починаю забувати. Не має бажання повернути минуле, хочеться не забувати і не втрачати певні свої якості (здатність вчитися, жага пізнання, сміливість іти до того що потребуєш без остраху втратити те що є, відкритість та щирість перед собою, відсутність мульки в голові "я все знаю") які з роками все більше залишаються в минулому, ніби "старіють" та відсихають як нижні гілки у сосни. Трохи не правильне останнє порівняння, бо у сосни відсихають не потрібні гілля, чого не можу сказати про частково (деякі майже) втрачені певні позитивні свої якості... чи може я чогось не розумію...
Близьке серцю минуле. Все рідше про нього згадую. Та є його відрізки, про які не забуду мабуть ніколи, які часто надихають і нагадують те найсвятіше, що є у цьому світі, те заради чого варто жити... просто жити і радіти.
Що правда, у мене залишилось багато дверей до того минулого, одні з яких - музика... музика з якою асоціюється (яку слухав) певний знаковий період чи навіть якийсь певний, так би мовити, повноцінний момент мого життя. А до цих дверей, висить на цвяху пам'яті, добряча зв'язка ключів, один з яких композиція Vangelis - La Petite Fille De La Mer. Стара добра музика.
субота, 25 червня 2011 р.
вівторок, 31 травня 2011 р.
Життя - це рух
Життя - це рух! Принаймні для мене і особливо на даному етапі.
За не цілих два дні в горах отримав стільки руху, нових вражень, диких відчуттів: радості, страху, невідомості, скільки за звичних обставин отримую за кілька тижнів а то і місяців. Можна сказати, за два дні прожив два місяці. Ось де ліки від смерті, ось де безсмертя!
В суботу з ранку остаточно вирішив, що треба їхати в гори.. тільки от куди? Не довго мучився цим питанням, вибір впав на гору Полєнський через Кози гору. Маршрут для мене новий (давно цілився на нього та все ніяк ноги не доходили), а отже однозначно буде цікавий.
Виїхати вдалось аж по обіді, поки до Яремчі, а поки через перевал Переслоп... ну якраз до темна встиг дійти до водоспаду (стоянка туристів), наладити побут та привести себе в порядок: поставити палатку, розпалити вогонь, скупатись, повечеряти. Біля вогня не засиджувався, пам'ятав, що завтра не легкий день.
Плани були "наполеонівські": спочатку на Козю, потім Кози гору, а звідти на Полєнський (все це в заповіднику Горгани), на вершині якого заночувати. На все про все, прикинув, потрібно 8-10 годин. Вийшов від водоспаду в 10:25 (чому вказую точний час? потім розкажу :) ..)
Як часто буває, все було легко та гладко до того моменту, поки йшов знайомою дорогою, а коли звернув від річки Сітний в сторону Козі.. тут почалася веселуха. Ну звичайно, що стежки я не найшов, як би мені не хотілось. Піднімався по ярам, крізь карпатські джунглі, в торець до хребта. Майже дві години карабкання, матюкання себе і палатки (для чого було її брати літом - зайвий груз). Але поки вибрався на хребет, то якраз добре розігрівся, відчув, що тіло було готове для пригод. а тут і стежка намалювалась... правда поки вибрався з тих ярів, то втратив орієнтування де знаходжусь, так лиш приблизно уявляв де можу бути. Відмітив час - уже 3,5 години в дорозі - а це не мало, враховуючи, що до половини ще не близько. Ідучи по майже рівному хребту, я розслабився і захотів їсти. Присів на перший ліпший повалений стовбур, дістав ранішню гречку та швидко намнув її з кваском, що зібрав по дорозі.
Пообідавши, зібрався відмітити відрізок, годину засік.. але з якого місця виходжу? :) .. я ж то не знав де є... сміючись пішов далі.
Невдовзі, ситуація з місцезнаходженням прояснилась. Але на відміну від неї, погода навпаки стала похмурою.
Закинута стайня, а за нею колиба. На карті їх не знайшов.
Ще години дві йшов при моросящому дощику, а потім почалася злива. На цьому капризи неньки природи не закінчились: грім, блискавка, град як горох. Скучати не доводилось.
Дійшов до полонини за Козею. Корів та коней що паслись в хмарі найшов, а чистої води та пастуха - ні.
Почекав хвилин 20 в надії що ґазда з'явиться і покаже точний напрямок. Не дочекався, вирішив іти далі. Краще вже мокнути в дорозі ніж стоячи на місці. Правильну дорогу досить швидко найшов сам. Ще через годину, бачучи, що погода не думає мінятись, позвонив до колєги, щоб глянув в неті прогноз - результат був не особо втішний.
Переді мною постав вибір: або ще кілька годин іти до Полєнського, а потім ще пару годин дертися на нього крізь мокру альпійку (жереп) та по мокрому камінню і ночувати на горі без вогню, або вертатись до полонини і ночувати там. Думав, думав... і вибрав третє: вертатись назад до водоспаду, щоб з ранку накупатися вдосталь перед від'їздом додому, так і зробив.
Вертаючись назад, озирнувшись, побачив Кози гору. Буду там, тільки не цього разу.
Коли повернувся до полонини, то хмари почали місцями потрохи розвіюватись. Дочекався краєвидів, ось де вона "ляпотааа".
Гарно то гарно, але мокрому на вітрі особо не постоїш, потрібно рухатись, щоб тіло не остивало.
Кинув останній раз оком на полонину і нирнув в лісові дебрі.
Дорога назад вийшла не така коротка, як би хотілось. Спускаючись до Сітного пішов ще інакшим шляхом, і в результаті зробив гак в сторону на добру годину.
Ще більше ярів і ще глибші яри, а перед річкою дуже круті схили та обриви. Бували миті коли не на жарт боявся, що наступний мій крок буде початком великого "спуску"... під ногами був мокрий піщаний ґрунт з камінням, яке постійно зсувалось.
В проміжках між екстремальними ділянками попадалися просто казкові місця, такі як ось це:
Перш ніж побачив яка краса, за десяток метрів від того місця відчув його запах.. не знаю як там в райських садах, але в тому лісі було дуже добре, а туман лиш додавав загадковості. Ніколи раніше не бачив нічого подібного.. а навідатись ще раз в те саме місце буде дуже складно, дорогу туди запам'ятав певне один Бог :)
Нарешті вийшов на дорогу, і як виявилось аж на околицю села Зелене. Мої світлі шорти та біла майка уже були зовсім не світлі, такі десь сірувато-буруваті :).
Далі була уже відома, добре вимощена дорога. Тут зустрів горе-туристів. Чому саме так їх називаю, а тому, що коли побачили вони мене, то у них на обличчі було написано: "О! люди!". В ході розмови вияснилось, що їм довелось добряче поблукати. Спочатку вони намагались мені пояснити, що спустились на другу сторону від Ведмежика до села Бистриця, і ніяк не могли зрозуміти, що за село Зелене, про яке я їм говорю. Дикі Горгани в хмарах - це найсприятливіші умови для багатогодинного блукання.. чи не мені про це знати :)
Львівські мандрівники пішли проситись до когось до хати, а я за годину з хвостом. був біля водоспаду. Коли глянув на годинник, то була 22:25. Рівно 12 годин тому, я вийшов з цього місця, давно так не прогулювався. Ноги якось вже і не боліли, вони просто гуділи і були наче не мої. Розумів, що на довго сідати не можна, бо почну вирубатись від перевтоми. Одразу приніс води, розпалив вогонь. І поки доварювалась вечеря, змив з себе бруд і частину виснаження. Благо дощ уже зупинився, бо за пів дня серйозно вимок і навіть промерз, незважаючи на майже літо.
Ранок. Оооо! Нового дня був справжній буржуйський відпочинок: їв, загоряв, купався.
Все було як в "лучших домах Парижа", думаю навіть там такого не бачили. Найбільше кайфу приносили стрибки у бурлящу воду. Ееех, зараз би туди шубовснути.
Таємничий і вічно туманний Полєнський знову не прийняв мене. Це вже 4-тя невдала спроба зійти на нього. З семи походів піднімався лиш 3 рази. Та це ще один його плюс! Таки більше ціниш те, до чого прикладаєш зусилля.
Не став описувати кожне чудне дерево, яке бачив, дивні рослини запахи яких вдихав, десятки унікальних каменів по яких лазив, малі та великі джерела, воду з яких пив, горбики, горби і гори якими "дихав". Все рівно, все що тут пишу порожнє.. такий собі загальний нарис... треба бути там... до речі, на вході туди завжди висить "Ласкаво просимо!" :)
І як каже Андрюха: головне процес! І сто відсотків, воно так і є! До сраки усі досягнення світу, якщо ви до них не йшли. Якщо вас завезли на Говерлу на гелікоптері, то ваше відчуття і на соту частину не зрівняється з відчуттям блукаючого в хмарі під найменшою горою... а що вже казати, коли вдається вийти на гору своїми ногами, по дорозі смакуючи крок за кроком, "вдихаючи" все що бачиш, і обливаючись потом стримувати вистрибуюче з грудей серце - тоді ловиш кожну мить.
За не цілих два дні в горах отримав стільки руху, нових вражень, диких відчуттів: радості, страху, невідомості, скільки за звичних обставин отримую за кілька тижнів а то і місяців. Можна сказати, за два дні прожив два місяці. Ось де ліки від смерті, ось де безсмертя!
В суботу з ранку остаточно вирішив, що треба їхати в гори.. тільки от куди? Не довго мучився цим питанням, вибір впав на гору Полєнський через Кози гору. Маршрут для мене новий (давно цілився на нього та все ніяк ноги не доходили), а отже однозначно буде цікавий.
Виїхати вдалось аж по обіді, поки до Яремчі, а поки через перевал Переслоп... ну якраз до темна встиг дійти до водоспаду (стоянка туристів), наладити побут та привести себе в порядок: поставити палатку, розпалити вогонь, скупатись, повечеряти. Біля вогня не засиджувався, пам'ятав, що завтра не легкий день.
Плани були "наполеонівські": спочатку на Козю, потім Кози гору, а звідти на Полєнський (все це в заповіднику Горгани), на вершині якого заночувати. На все про все, прикинув, потрібно 8-10 годин. Вийшов від водоспаду в 10:25 (чому вказую точний час? потім розкажу :) ..)
Як часто буває, все було легко та гладко до того моменту, поки йшов знайомою дорогою, а коли звернув від річки Сітний в сторону Козі.. тут почалася веселуха. Ну звичайно, що стежки я не найшов, як би мені не хотілось. Піднімався по ярам, крізь карпатські джунглі, в торець до хребта. Майже дві години карабкання, матюкання себе і палатки (для чого було її брати літом - зайвий груз). Але поки вибрався на хребет, то якраз добре розігрівся, відчув, що тіло було готове для пригод. а тут і стежка намалювалась... правда поки вибрався з тих ярів, то втратив орієнтування де знаходжусь, так лиш приблизно уявляв де можу бути. Відмітив час - уже 3,5 години в дорозі - а це не мало, враховуючи, що до половини ще не близько. Ідучи по майже рівному хребту, я розслабився і захотів їсти. Присів на перший ліпший повалений стовбур, дістав ранішню гречку та швидко намнув її з кваском, що зібрав по дорозі.
Пообідавши, зібрався відмітити відрізок, годину засік.. але з якого місця виходжу? :) .. я ж то не знав де є... сміючись пішов далі.
Невдовзі, ситуація з місцезнаходженням прояснилась. Але на відміну від неї, погода навпаки стала похмурою.
Закинута стайня, а за нею колиба. На карті їх не знайшов.
Ще години дві йшов при моросящому дощику, а потім почалася злива. На цьому капризи неньки природи не закінчились: грім, блискавка, град як горох. Скучати не доводилось.
Дійшов до полонини за Козею. Корів та коней що паслись в хмарі найшов, а чистої води та пастуха - ні.
Переді мною постав вибір: або ще кілька годин іти до Полєнського, а потім ще пару годин дертися на нього крізь мокру альпійку (жереп) та по мокрому камінню і ночувати на горі без вогню, або вертатись до полонини і ночувати там. Думав, думав... і вибрав третє: вертатись назад до водоспаду, щоб з ранку накупатися вдосталь перед від'їздом додому, так і зробив.
Вертаючись назад, озирнувшись, побачив Кози гору. Буду там, тільки не цього разу.
Коли повернувся до полонини, то хмари почали місцями потрохи розвіюватись. Дочекався краєвидів, ось де вона "ляпотааа".
Ще більше ярів і ще глибші яри, а перед річкою дуже круті схили та обриви. Бували миті коли не на жарт боявся, що наступний мій крок буде початком великого "спуску"... під ногами був мокрий піщаний ґрунт з камінням, яке постійно зсувалось.
В проміжках між екстремальними ділянками попадалися просто казкові місця, такі як ось це:
Нарешті вийшов на дорогу, і як виявилось аж на околицю села Зелене. Мої світлі шорти та біла майка уже були зовсім не світлі, такі десь сірувато-буруваті :).
Далі була уже відома, добре вимощена дорога. Тут зустрів горе-туристів. Чому саме так їх називаю, а тому, що коли побачили вони мене, то у них на обличчі було написано: "О! люди!". В ході розмови вияснилось, що їм довелось добряче поблукати. Спочатку вони намагались мені пояснити, що спустились на другу сторону від Ведмежика до села Бистриця, і ніяк не могли зрозуміти, що за село Зелене, про яке я їм говорю. Дикі Горгани в хмарах - це найсприятливіші умови для багатогодинного блукання.. чи не мені про це знати :)
Львівські мандрівники пішли проситись до когось до хати, а я за годину з хвостом. був біля водоспаду. Коли глянув на годинник, то була 22:25. Рівно 12 годин тому, я вийшов з цього місця, давно так не прогулювався. Ноги якось вже і не боліли, вони просто гуділи і були наче не мої. Розумів, що на довго сідати не можна, бо почну вирубатись від перевтоми. Одразу приніс води, розпалив вогонь. І поки доварювалась вечеря, змив з себе бруд і частину виснаження. Благо дощ уже зупинився, бо за пів дня серйозно вимок і навіть промерз, незважаючи на майже літо.
Ранок. Оооо! Нового дня був справжній буржуйський відпочинок: їв, загоряв, купався.
Не став описувати кожне чудне дерево, яке бачив, дивні рослини запахи яких вдихав, десятки унікальних каменів по яких лазив, малі та великі джерела, воду з яких пив, горбики, горби і гори якими "дихав". Все рівно, все що тут пишу порожнє.. такий собі загальний нарис... треба бути там... до речі, на вході туди завжди висить "Ласкаво просимо!" :)
І як каже Андрюха: головне процес! І сто відсотків, воно так і є! До сраки усі досягнення світу, якщо ви до них не йшли. Якщо вас завезли на Говерлу на гелікоптері, то ваше відчуття і на соту частину не зрівняється з відчуттям блукаючого в хмарі під найменшою горою... а що вже казати, коли вдається вийти на гору своїми ногами, по дорозі смакуючи крок за кроком, "вдихаючи" все що бачиш, і обливаючись потом стримувати вистрибуюче з грудей серце - тоді ловиш кожну мить.
субота, 28 травня 2011 р.
Жовта земля
Тижня півтора тому поїхав кататись на велосипеді. Заїхав за два сусідні села, а там виявляється більша частина полів засіяна ріпаком. Раніше не звертав увагу і не цікавився що там посіяли, але цього разу не міг не помітити - пора цвітіння цієї олійної рослини.
А коли ріпаком засіяні величезні поля, то мізерним буде просто сказати що він цвіте... земля вибухає жовтим кольором, і здається тільки синє небом не дає жовтому цвіту заполонити все довкола.
З пів години перебування серед жовтого моря мені стало щоб одурманіти від дуже сильного запаху, довго там не помилуєшся красотами.
Додому їхав чумний і з либою на обличчі :)
P.S. Вже пізніше смутило два моменти.
Перший це те що поля ці засіяли німецькі орендарі... ну "не вміємо ми сіяти і вирощувати.
А друге - щоб шкідники не поїли ріпак, його скроплюють з літаків якоюсь хімією. А хімія не проста. Наслухався як на весні поля ставали білими від мертвих лелек (які випадково попали під ту хімію), а корови і зараз не підходять до "жовтого поля" за пару сотень метрів.
А коли ріпаком засіяні величезні поля, то мізерним буде просто сказати що він цвіте... земля вибухає жовтим кольором, і здається тільки синє небом не дає жовтому цвіту заполонити все довкола.
Додому їхав чумний і з либою на обличчі :)
P.S. Вже пізніше смутило два моменти.
Перший це те що поля ці засіяли німецькі орендарі... ну "не вміємо ми сіяти і вирощувати.
А друге - щоб шкідники не поїли ріпак, його скроплюють з літаків якоюсь хімією. А хімія не проста. Наслухався як на весні поля ставали білими від мертвих лелек (які випадково попали під ту хімію), а корови і зараз не підходять до "жовтого поля" за пару сотень метрів.
Підписатися на:
Дописи (Atom)