неділя, 28 січня 2018 р.

Індія. Стидоба Кхаджурахо або Камасутра в камені



 Попередження: морально цнотливі люди та молодші дозволеного тими ж "обмеженнями" віку, зазвичай це 18 років, не читайте далі, або принаймні не дивіться фото :).

День четвертий.
 Щоб устигнути побачити максимум цього дня, вийшов з тимчасового дому раненько. Але це мало допомогло, оскільки територія основних храмів відкривалася з 9-ї години. Зате був час пошукати щось цікаве в жилих двориках. І таки знайшов. На території старого і зачиненого чи то музею чи то інституту (не туристичне місце) побачив цікаву картину:
 Старша сестра (було схоже, що вони сестри) товкла щось чи то для приправи чи то для якогось релігійного ритуалу, а молодша робила домашнє завдання. І все це в одному місці, на бетонці прибудинкового дворику, якщо те, що позаду них можна назвати будинком. Цікавість доповнювала стіна з кольорами українського прапору позаду них. Не насмілився спитати, чи знають вони, що це символ України. Досить вже було того, що запхався до них у двір без дозволу.

 Поки я десь лазив, біля кас зібралась величезна черга. Відмічу те, що мене спочатку здивувало: індійців було в кілька раз більше ніж іноземців. І так було майже в усіх туристичних мекках Індії. Стоячи в черзі вияснив один цікавий нюанс: для індійців квитки в туристичні місця приблизно в 5-10 разів! дешевші ніж для приїжджих.

 Зараз в Кхаджурахо є всього біля 20 добре збережених індуїстських храмів, а з самого початку, кажуть археологи, їх було 86. Час на них мало вплинув, здебільшого люди інших вірувань внесли свою лепту, та зруйнували більшу частину того що було 1000 років тому.
Просто стою )
 
 Кожен храм цілковито оздоблений тисячами візерунків, барельєфами людей і тварин, богів і містичних створінь, епізодів з побутового життя, історичних подій. І все це звільнено людськими руками з "полону" каменю – відсічене зайве, щоб показати світу, що було сховане в середині.
 
фотографував пташку))
 

 Ніхто не міг мені впевнено підтвердити, але зовні дуже схоже, що ця арка була видовбана з однієї глиби!
 

 Все це захоплює, але головне, заради чого сюди їдуть натовпи туристів - зображення на стінах храмів сексуальних сцен, традиційних та не дуже. Хтось може подумати про збочення творців "Камасутри в камені", але тут нагадаю, що сцени сексуального характеру займають надзвичайно малу частину серед усіх решти барельєфів та скульптур. Та навіть та ж сама Камасутра – переважна більшість сприймає цей трактат Ватсьяяни, як суто настанови до занять сексом. В інтернеті та й серед багатьох друкованих видань здебільшого поширюється тільки другий з семи розділів трактату, в якому й описані славнозвісні 64 позиції "божественного єднання". Чомусь майже ніхто не згадує, що основний зміст філософського трактату древньоіндійського лікаря – це не просто секс, а відносини чоловіка та жінки, настанови як жити в насолоді та бути хорошою людиною.
 Описувати фото не буду, нехай кожен сам собі намалює в уяві все, що хоче, в тому числі відповідь на питання: для чого? все це було створено на стінах індуїстських храмів в IX-XII ст.
 
 
 
 
Видно не всім подобалось таке відверте мистецтво
 Досить про стидобу :) Вертаючись в звичне русло, трохи природи:
 
 
 
 Поруч з центральним комплексом-музеєм храмів є ще один, діючий храм. Підходячи до нього, купив у дітлахів 2 фрукти, яких раніше не бачив, на пробу. Планував вечором зробити велику дегустацію.
Тут же діти грали в якусь невідому мені гру. Коли почав їх знімати, то вони одразу почали викрикувати: "Пікчер мані! Пікчер мані!!" Вимагали плати за те що їх знімаю. Хотів щось дати їм, але стримався, бо вже знав, що якщо дати щось одному, то уже не відстануть усі, або ще й збіжаться інші.
(Усі фото поганої якості, то скріншоти з відео)
Вхід у храм
В середині храму
Готуються до церемонії
 
Цей уже напевне своє відслужив, відпочиває.
  Хотів дочекатися коли розпочнеться церемонія, але вони так довго то все розтягували, що мені увірвався терпець і я пішов додому... їсти. По дорозі докупив ще деяких фруктів. Потім в номері тестив їх, чи то себе :). Про фотоапарат згадав вже після того, як з'їв папаю, вона до сьогодні є одним з моїх улюблених фруктів. А банани лишив на сніданок.
 
 Анони, схожі на кедрову шишку, солодкі і класні, дуже їх люблю, але вони не такі екзотичні для європейського ринку. 
 Розкажу детальніше про ті "фрукти", які не бачив ні у нас ні в Європі. Наприклад, оті темні бордово-фіолетові штуки, назв не пам'ятаю. Головне, що мене цікавило, чи можна їх їсти без попереднього приготування. Продавець не розумів англійської, тому на допомогу прийшов сусід, який продавав ананаси, і запевнив, що можу їсти сміло. Поки сумнівався чи брати, продавець розрізає одну штучку і грязнющими руками простягає мені попробувати. Дивлюсь на його дійсно щиру посмішку, і, зараза, не можу відмовити. З думкою, лиш би не набратися якоїсь хвороби, акуратно вигризаю трошки з середини. Смак підійшов, взяв пів кілограму. Біла серединка на смак, ніби суміш редиски, сирого арахісу та зеленого яблука. Нічого особливого, але для цікавості може бути. І так думаю, то скоріше овоч аніж фрукт.
 Білий "м'ячик" виявився походу зеленуватим, і на смак був ніби суміш гарбуза та лимону, не з'їв і половини.
 А от зелена штучка виявилась "міцним горішком", заледве відколупав кусок.
 Передісторія: купляв цей "фрукт", разом із попереднім "гарбузиком" у дітей біля храму. Вони майже бились в груди і казали, що це неймовірно смачні та рідкісні фрукти... М'якоть не пробував, бо була геть не м'яка. А от прозорий жовтуватий слиз, схожий на рідкий мід, заінтригував, та й пахло заманливо. Лизнув, сплюнув, сплюнув ще раз... ще раз і ще раз... а воно не спльовується! Таке враження, що в роті повно якогось клею з терпкуватим смаком! Спустився на кухню, знайшов кухаря, показав і спитав що це таке і як його їсти? А він як давай реготати з мене: "Та це не можна їсти! Його зерна використовують у релігійних ритуалах, а слиз замість клею для паперу! ))" Отакої, нализався "індійського ПВА" :)

  "Пообідавши", відпочив трохи на даху гестхаусу.
На горизонті один із храмів
 Набравшись нових сил, взяв в оренду велосипед і поїхав околицями. Треба було відвідати ще кілька храмів за межами містечка.

 
Сільські індійські дороги 6 років тому!!!
 Доїхавши до останнього храму, вірніше до того, що від нього залишилось, виліз на один із горбів, провів сонце, і поки повністю не стемніло поїхав назад.

Віддав транспорт, зайшов в інтернет-кафе і поділився враженнями з коханою. Після вечері ще довго лежав і переварював в голові пережите. Знав, що вдосвіта на поїзд, але думки про те що було і особливо про те, що буде завтра – не давали покою. А завтра – Варанасі.



середа, 24 січня 2018 р.

Індія. Дорога до Кхаджурахо

День третій.
 Вийшов з гестхаусу біля першої ночі. Замовлений з вечора тук-тук уже чекав мене і швидко домчав до вокзалу.
 А от "трейн" прийшов із запізненням десь на пів години. Уточнив у провідника, той сказав, що прибудемо в Джхансі о 5:30 ранку. Щоб бути спокійним і не проїхати свою зупинку, накрутив будильник на 5:00 год.
 Спав погано, періодично просипався то від шуму, то від переживання аби не проспати. І от в черговий раз відкриваю очі: стоїмо, по вагоні метушаться індійці. Зі своєї верхньої полки дотягнувся рукою до одного з пробігаючих по вагоні, зупинив його і питаю:
- Де ми? Яка станція?
- Джхансі!!!, – крикнув той, і побіг на вихід.
 Тут уже я почав метатися як ошпарений.. вибіг з поїзда на перон, однією рукою тягнучи за собою не застібнутий рюкзак, а другою тримаючи частину речей які не встиг впакувати. За кілька хвилин, навіть не віддихався повністю, як поїзд рушив. Будильник задзвонив (в 5:00), коли вже йшов по перону... до планованого прибуття залишалось ще 30 хв, а поїзд вже не те що прибув, а й відправився далі... от і плани по-індійськи.

 Далі до Кхаджурахо мав їхати автобусом. Вийшов на вулицю, вибрав тук-тук, сторгувався, здається, за 40 рупій, втішився, що так дешево і поїхав до потрібної зупинки автобусів. Проїхали, таке враження, не більше кілометра, і він зупинився, показуючи рукою на автобус. Переплатив йому, як мінімум вдвічі. А ще, поки їхали, він пропонував купити маріхуану або гашиш. До речі, за всю поїздку у мене склалось враження, що кожен другий туктукер торгує наркотою.

 Сів в автобус одним із перших, купив квиток у контролера, вибрав собі комфортне місце, ближче до водія і біля вікна, дістав банани та почав снідати. Дуже скоро в "бас" напхалося повно місцевих, серед яких я був один білий. Через годину рушили, але їхали не довго. Одразу за містом автобус зупинився, контролер сказав пасажирам щось "по-своєму", а ті у відповідь давай кричати. Продовжувалась їхня "мила розмова" хвилин 10. В якийсь момент, усі рванули з автобуса і почали пхатись в сусідній автобус, який тільки припаркувався. Аж тут до мене дійшло, що відбувається. Заміною автобуса це було важко назвати, оскільки той що під'їхав уже був заповнений людьми. Індійські бабульки не гірше наших рвали і метали, зносили на своєму шляху дебелих мужиків і з торбами запихались в новий автобус. Поки я прийшов до тями, народ уже залазив на дах – в середині місць не було!
 Не слухаючи моїх обурень, контролер запевнив, що посадить мене в середину автобуса, а не на дах. В результаті, мені, як "містеру" і білій людині, організували стояче місце на нижній сходинці заднього входу в автобус. Відчуття були точно як "в задниці". Двері не закривалися, а однією рукою тримався за ручку із зовнішньої сторони автобуса. Все на стільки швидко відбувалось, і в такій не вимушеній атмосфері, що не встигав а ні розстроїтись, а ні розізлитись. З лиця не сходила напівпосмішка ненормального :)
VIP-місце. (скріншот з поганого відео)
Своє "VIP-місце із кондиціонером" я ділив з 15-річним хлопцем. Але треба віддати йому належне, сусід по сходинці підтримував мене морально. Поки я матюкався в голос, він добродушно сміявся і весь час повторював англійською всього лиш три слова "India is good" :)).
Сусід по сходинці (скріншот)
При цьому, я не був впевнений, що мій рюкзак їде зі мною, хоча контролер сказав, що його поставили в багажне відділення. Через пів години, на черговій зупинці, переконався, що рюкзак є. Стало легше. Але турбувало інше – таким чином їхати ще 5 годин!?!!
Втім, поступово пасажири утряслися, дехто вийшов. Це дало можливість сісти на другу сходинку. Ще за годину, мені, знову ж таки, з поваги як до "містера", зробили місце на верхній сходинці. Сидіти було супер, лиш постійно хтось хотів мене використати в ролі подушки. Спочатку не давався, а потім змирився, кругом усі як не спали то дрімали один на одному.

 Потім підсів новий пасажир – Ранджір, з ним ми проговорили наступних дві години. Найцікавішою темою було шукати спільні, схожі слова в українській мові та хінді. На одній із зупинок Ранджір дуже хотів пригостити мене їхнім національним масала-чаєм, я відмовився, про що пізніше шкодував.
Ранджір і "містер" нарешті сіли )) (скріншот)

 Десь на 4-й годині поїздки (О Боги!) зміг сісти на сидіння. Не доїхавши 40 км, мене знову пересадили вже в третій автобус, відправлення якого чекав ще годину.

 Замучений, з виглядом м'якоті вижатого апельсина, я вивалився з баса в Кхаджурахо. Тут же обліпили "хелпери", але вже мав помічника. В останньому автобусі договорився з малим, який сказав, що працює в одному з місцевих готелів і обіцяв, що вони мають кімнати по 200 рупій.
 Побачивши номер, сторгувався до 150 рупій (3 з лишком долари) і поселився. Нічого більше не шукав, бо був надто вимучений добираннями сюди.
 Пару слів про кімнату. По стінам лазили якісь дивні коники стрибунці, простинь була в величезних жовтих плямах, а особливо "припали до душі" сліди від брудних босих ніг по ліжку. І не можу забути про рушник: він був коричнево-жовтого кольору, на якому ледь проглядався зелений візерунок. Спитав малого портьє, який мене привів туди:
- Що це таке?
- А нічого! Він чистий, просто так виглядає :).

 Першим ділом закинув подалі той рушник, потім застелив ліжко своїм простирадлом, перекусив, прийняв душ, полежав і по обіді пішов гуляти безкоштовними храмами Східної та Південної груп міста.
Біле і чорне поруч (скріншот)
Корови пасуться (скріншот)
Стою на сходах до храму, діти вітаються (скріншот)
 Бачив як мама з дітьми збирали сухе коров'яче лайно. При цьому, діти виглядали такі щасливі, ніби вони ходили по магазині іграшок та набирали в візок різні забаганки.
Збирають коров'ячі "блінчики"
Працюють усі
Дивний пам'ятник, не буду його коментувати))
Підсобники на будівництві
 Нижче зображений побут звичайних селян. Діти прийшли зі школи, миють руки. Зверніть увагу, який великий паркан між сусідами – напевне щоб чужі таракани не перелазили.
Одна з моїх улюблених фотографій.
 Ходив між тими храмами і диву дивувався, скільки ж це пішло людських зусиль, щоб видовбати усі ті фігури з каменю.
  І що дуже класно, усюди можна було зайти в середину, а людей майже не було. Тільки ти і тисячолітні кам'яні храми. Одним словом, Кайф!
Ще один новий друг, мило з ним побесідували про житє.
З цільного каменю, драбини передають розмір
Не-се Гі-та вооо-дуу :)
Вечором знову посидів в інтернет клубі, потім на вулиці знайшов де можна буде орендувати велосипед, вернувся в номер, повечеряв і завалився спати. До речі, про їду. До цього часу мій раціон складали привезені з України продукти: каші, пюре і супи швидкого приготування, сирокопчена ковбаса, чорний хліб. З місцевого їв лиш банани, але в великій кількості :). Наступного дня запланував попробувати якісь нові, незвичні фрукти. До місцевої їжі (окрім фруктів) ще морально не був готовий.