Індія. Перший океан, скутер і аборигени.

Дні з десятого по чотирнадцятий.
   Провівши більше доби в поїзді, нарешті добрався до Пурі. Насправді, ціллю було не саме місто, а узбережжя індійського океану. Можна було, звичайно, поїхати десь в Гоа чи інші розкручені місця, але мені хотілось просто побачити океан, туди де поменше туристів та побільше індійського колориту. І тут я сповна отримав, що хотів.

Вокзал в Пурі

  З вокзалу першим ділом попрямував найближчою дорогою до узбережжя. Не хотів думати ні за готель ні за що інше, тільки Океан володів моїми думками.
  Поблукавши вуличками, знайшов прохід до пляжу... І хоча перший вигляд Океану був не самий мальовничий )), зате як не як здійснилася ще одна мрія, а це великого вартує!

 Змочивши ноги у океанській воді, пішов на пошуки якогось готелю чи гестхаусу. Вечір уже був на носі, розслаблятися не було часу. Щоб знайти підходяще житло довелось кілька годин походити вздовж узбережжя. Врешті надибав те, що треба. Маленький сімейний гестхаус, в 10 хвилинах від океану, по прийнятній ціні, задовольняв усі мої потреби. Ще й сусід по кімнаті був компанійський (на фото нижче):

 Тут же, в дворі гесту, можна було повечеряти, замовивши щось на кухні.

 

 Наступного ранку, тільки почало світати, я уже мчав на усіх парах на свій перший схід сонця над океаном.

Черепаха своє відплавала і передала естафету життя собаці

 Прогулюючись вздовж берега, непомітно для себе вийшов за межі міста, потім минув рибацьке поселення, яке розмістилось вздовж пляжу, і дійшов до лісу. Довго в лісі не гуляв, бо вже досить зголоднів, а треба було ще добру годину вертатись назад.

Назад йшов селом. Дорослі чекали повернення рибаків з уловами, а діти – були як діти.

Окрім дітей, село пустувало

 

 

 Повернувшись до гесту, замовив поїсти. І тут, побачив за сусіднім столиком білого туриста. Як виявилось, Саша був з Пермі. На той час він уже, здається, більше місяця був в Індії, переїжджаючи з місця на місце, і ще кілька місяців мав бути. Коротко про нього: дистанційна робота в ноуті, наплічник з найнеобхіднішими речами, відчуття свободи, ентузіазм, позаду не один рік мандрів, а по-переду ще більше. Хороша компанія – це те чого мені так бракувало останні дні. Поївши, домовились пізніше піти гуляти містом. Так і зробили.
 Пурі досить тихе невелике індійське містечко, з населенням якихось 200 тисяч. Основним його визначним місцем є храм Джаганнатха – одне з чотирьох найсвятіших місць для індуістів. В середину не посвяченим не можна заходити. Все решту – нічого особливого. Туристичним містом воно є в основному для самих індійців. Така собі "індійська Одеса".
 Взяли ми з Сашею в оренду велосипеди і "поехали кататься".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Надивившись на місто, повивчали околиці, а потім на пляж – купатися.

 

 

  Новий день, як і усі наступні, знову починався біля океану. Схід сонця, гуляння, купання.. хотілось насолодитись сповна океаном.

 Купатися вирішили за рибацьким селом, навпроти лісу. Людей там було дуже мало, а пляж чистий. Але не все так просто було, проходячи пляжем попри село за нами ув'язалися з півтора десятки дітлахів: "ван доляр", "хелоу", "гів мі ван доляр"... Спочатку це потішало.. перших 300 метрів, потім почало діставати, але коли ми вже вийшли за село, а вони продовжували йти з нами... це вже стало занадто! Простого "гоу евей" вони не хотіли розуміти, при цьому ми нічого їм не давали, щоб заохочувало переслідувати нас. Тоді перший раз у житті мені довелось дико кричати на дітей, навіть з певною агресією, бо до більшості не доходило. Відстали вони аж тоді, коли побачили, що можуть отримати по вухам. Чому так жорстко? Та тому, що якби вони пішли з нами, то не було б ніякого купання, ніякого спокою, постійно треба було б приділяти їм увагу і переживати за свої речі.
 А взагалі дітей дуже люблю. І двоє з тих приставучих видно це зрозуміли )) Моя удавана агресія не ввела їх у оману. Відійшовши від села десь на кілометр, ми побачили, що на відстані 100 метрів за нами йдуть двоє хлопчурів. Ну двоє це не двадцять, з цими можна було дати раду. Коли прийшли на місце, то вони довго не наважувалися підійти до нас, поки ми їх не покликали. Файні хлопці виявились, веселі та доброзичливі. Один з них розповідав, що знає чотири мови: англійську, хінді, місцеву, та мову з сусіднього штату. Уявляєте? Дитині не більше 10 років, а вона може говорити на чотирьох мовах. І не тому, що він дуже добре вчиться в школі, а тому, що з маленького виживає, заробляє гроші. Знаючи мови він може порозумітися з туристами, як європейськими, так і індійськими: продає всяку всячину або просто просить гроші.
 Імен їхніх не пам'ятаю, але добре, що фото є.

 

 

 А ще вони навчили нас ловити крабів. На завершення, кілька більших крабів я виміняв у них на окуляри для плавання у воді. Видно було як вони їм сподобались :). Мені ж ті окуляри були без особливої потреби.

 Вертаючись назад селом було дуже цікаво дивитися на життя простих індійців з середини.

 

 

 

 

 Сніданок у нас з Сашею був королівський – варені краби. Перший раз в житті їх їв, і при цьому наївся донесхочу.

 

 Як понаїдались, нас потягнуло на пригоди. Захотіли ми в Конарк, подивитися на Храм Сонця. І не просто захотіли поїхати туди, а ще й власним ходом, на мотоциклі.
 Була одна проблемка, ні я ні Саша ніколи не їздили на мотоциклі та й водійських посвідчень не мали. Але твердо вирішили взяти в оренду двоколісного коня. Мотоцикл нам в оренду не спішили давати, основна причина – не мали прав. Втім, в одному місці таки вдалось знайти транспорт, який можна було взяти без документів, але й тут нам відмовили після того, як побачили, що ми навіть не можемо його завести :), що вже казати про переключення передач та їзду.
 Не відступаючись від своєї ідеї, ми перевели стрілки на скутер. На питання хто вміє їхати, ствердно відповідали, що обоє. Першим на скутер сів Саша. Нічого путнього у нього не вийшло. Після кількох спроб рушити ще й з ривками, власник скутеру сказав йому:
 - Злазь, ти не вмієш їхати! Сідай ти, – звернувся він до мене.
 У мене вийшло значно краще. В голові постійно крутилися слова-поради "плавно крутиш ручку газу". Я рушив і успішно поїхав по вузькій, встеленій піском вуличці. Позаду чув підбадьорюючі схвальні вигуки індійця. Пізніше Саша розказував, що власник скутеру хвалив мене і сказав, що їхати за кермом буду я.
 Проїхавши метрів 50, мені треба було розвернутися назад. І все би добре, якби в місці розвороту не було багато піску на дорозі, так, що колесо навіть трохи застрявало, а по бокам стіни. Фактично, це був прохід між будівлями шириною в пару метрів, засипаний піском. Так от, уже майже розвернувшись, в думках святкуючи та пишаючись собою, я застряг переднім колесом. Мопед майже зупинився, треба було давати більше газу, що я і зробив, але втратив рівновагу на повороті. Намагаючись втримати мопед, не розуміючи що роблю, крутанув ручку газу ще більше... а той зі всієї дурі, викидаючи з під коліс пісок, як незагнузданий кінь врізався в будинок. Перелетівши через руль я гепнувся об стіну, відбився від неї і приліг на пісочок разом зі своїм "конем".
 Тут же збіглися люди. Власник скутеру, що мене приємно вразило, першим ділом кілька разів перепитав:
 - Ти цілий? Все добре? Нічого не поламав? Дійсно все добре?!!
 - Так, все добре, – відповів я, торкаючись побитої руки і плеча.
Після моїх слів він підняв мопед, поправив поламаний пластик, подивився на мене з Сашею, і показавши рукою в сторону, невдоволено сказав:
- Їдьте автобусом!
 Ми ще довго після того реготали :)). Дякувати Богу, все обійшлося.
 Як виявилось, автобусом не так вже й погано їхати. Це і багато іншого ми обговорювали дорогою до Конарку. По приїзду, знайшли місцеву столову і замовили ситний обід.

 

Тепер можна було йти на оглядини Храму Сонця. Збудований він у формі величезної колісниці, оздоблений статуями, барельєфами, орнаментами. Щось схоже як в Кхаджурахо, тільки камінь тут зовсім інакший.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Після храму, замучені спрагою, пішли на пошуки води, і знайшли продавця свіжо-вижатого тростинного соку.

 Коли він налив мені соку, я звернув увагу, що в стакані щось плаває чорненьке. Продавець не смутився, а з посмішкою запхав свої пальці мені в стакан і витягнув чи то сміття чи то комаху...
 Побачивши наш шок і здивування, він сказав, що все добре, взяв мій стакан, відлив трохи зверху і долив свіжого соку :)). Сміху було багато :).

 

 Але все це не завадило насолодитися божественним нектаром! Не так давно, в Єгипті, також пробував свіжо-вижатий тростинний сік, але він був не такий смачний як той в Конарку. Не зіпсувало його смак і те, що він був присмачений пальцями продавця.

 Повернутись в Пурі, на перший погляд, було важко, адже квитків на автобуси не залишилось того дня. Рішення проблеми було дуже несподіваним і в той же час очевидним для Індії. В результаті, то були мої найкращі 35 км на автобусі! Ось так ми виїжджали з автостанції, місцеві показували на нас пальцями, сміялися, дехто навіть аплодував :). Мабуть не часто їм доводилося бачити білу людину на даху автобуса.

Звичайна вантажівка

Завершувався неймовірно насичений враженнями день смачною вечерею.

 

 Доверху наповнений життям повернувся я в свою кімнату. Прийняв душ і розтанув на ліжку. Один з кращих днів у мандрах.

 В Пурі мені подобалось, вірніше подобався океан, але треба було думати як вибиратися звідти за кілька днів. Тому, поїхав наступного ранку на вокзал купити квитки на поїзд до Делі.
 Через кілька годин, з квитками на руках, весело покрутив педалі назад до гестхаусу. Перекусив і поговорив трохи з сином керуючого. Розмова наша базувалася на жестах та міміці. Зрозумілих один одному слів ми не знайшли :)

 

 Опісля знову побіг до океану, кувиркатися в хвилях.

 

 

 

 

 Повертаючись з пляжу мав цікаву зустріч.

 Саме так, оцей рибак, справляючи нужду "по-великому", вирішив зі мною познайомитись)). До речі, для чоловіків це звична справа в тому селі, не соромляться вони нікого. Якщо подумати відсторонено, то й дійсно, що тут такого, їсти ми ж не стидаємось на людях, то чому маємо стидатись зворотнього процесу? Так от, кілька десятків секунд перед цим кадром, він повернувся до мене і з щирою посмішкою, не відриваючись від своєї справи, почав кликати до себе, зазиваючи рукою:
- Хеллоу! Хау а ю! Веа ю фром?
 Я, м'яко кажучи, був шокований, ще так зі мною не зав'язували знайомство :). Засміявшись, не став зупинятись, просто відповів, що я з України і що у мене все чудово. Якось було незручно з ним говорити в той час, коли він...

  Кожного дня займався по суті одним і тим же: купався в океані та гуляв по місту. А вечорами ми ходили по різним ресторанам і кафе. Були навіть одного разу в китайському ресторані. Одразу насторожило, що там надто чисто і багато офіціантів. Коли нам принесли меню, ми з Сашею зрозуміли, що зайшли не в те місце :) Ціна однієї тарілки супу була така, що замість неї можна було повноцінно поїсти кілька разів у іншому місці. Ми встали, чемно подякували і пішли геть.

  Кілька фотографій зроблених по місту:

Діти їдуть зі школи

 Дуже часто можна зустріти в Індії чоловіків або хлопців які тримаються за руки, або йдуть в обнімку. Але це зовсім не свідчить про їх нетрадиційну орієнтацію. Це можуть бути брати, батько й син, або просто добрі друзі, які поважають один одного. То у нас, у "цивілізованих європейців" одразу асоціації з геями, а для них це, зазвичай, просто вияв людської любові та дружньої прив'язаності.

 І ще одна цікава історія з Пурі. Сиділи ми якось з Сашею на пляжі, відпочивали від купання, загоряли. І тут бачимо, йдуть якісь дивні люди, несуть щось на головах. Я звичайно ж витягнув відеокамеру і давай знімати. Підійшли вони ближче. Вже можна було розгледіти, що це дві жінки, які несуть зв'язки дров. На жительок рибацького поселення вони не були схожі, інакше одягнені, та й статури зовсім інші.

Старша поправляє щось на поясі...

  Як тільки вони помітили, що я знімаю на камеру, то молодша, та що йшла спереду, почала прикривати обличчя платком, а старша почала рухатись в наш бік.

 

 

 Уже стало зрозуміло, що їм дуже не подобається те що я роблю. Не бажаючи конфлікту, виключив камеру і поставив з боку. Але цього виявилось замало, жінка продовжувала йти до мене, при цьому почала щось викрикувати, по інтонації схоже на погрози. Мова її була не зрозуміла і не схожа на ті що я чув раніше. Кульмінацією нашого конфлікту став момент, коли аборигенка витягнула із-за пояса величезний ніж-мачете і почала загрозливо махати ним. Тут уже стало реально страшно.
 Як міг, мовою жестів, дав їй зрозуміти, що уже не знімаю і все виключене. Настрій її не покращився, але ніж вона все ж таки сховала і пішла далі.
 За ними пройшло ще дві групи жінок. Їх я вже лиш фотографував і то тільки з заді, щоб не нарватися на якусь менш врівноважену.

 Потім мені розповіли, що ці жінки з племені аборигенів, яке живе в джунглях. Дрова вони несли в село рибаків, міняти на рибу та інші продукти. Ну а стосовно фото і відео, то вони страшно забобонні. Далекі від цивілізації племена вважають, що фотографуючи людину ти крадеш її душу.

 Останнього дня в Пурі сумував, не хотілось їхати. По доброму заздрив Саші, у нього віза на пів року. Сподіваюсь, мені ще випаде нагода поїздити Індією без спіху, хоча би 3-4 місяці, в ідеалі на мотоциклі.
 Сумно було не довго, до вокзалу, а там уже загорівся вогник бажання нових пригод, нових місць, нових знайомств. Попереду було Делі, а потім Джайсалмер і пустеля Тар.