неділя, 9 грудня 2012 р.

Дорогами країни сонця і вина

Невеликий вступ. Давно щось не писалось в блозі. Вибачайте усі ті хто можливо чекав чогось нового. Спробую трохи поправити ситуацію :). Ще весною у мене появилось нове захоплення - мотоцикл. В зв'язку з цим до моїх подорожей додався новий, особливий аромат. Порівнювати подорож на залізному коні з якимось іншим видом буде безглуздим. Це інакший вимір. Згадуються слова з пісні Любе: "Ветер в харю, а я шпарю, что мне грусть моя печаль...". Відчуття коли під тобою гуде 20 "коників" потребують більш детального опису, але сьогодні про інше...

Кілька місяців їздив "околицями" Івано-Франківська, згодом може щось накидаю з фото і коротких описів. І от кінець серпня, в сідлі вже почуваюсь відносно впевнено (на одометрі поверх 4000 км), Буцефал пройшов повну обкатку і почав "рвати копитом". Настав час для більш тривалої поїздки. Такою стала мандрівка до Молдови. Чому саме туди? Хотілось поїхати в іншу країну, а враховуючи безвізовий режим, близьке розташування та наявність чималої кількості цікавих місць - це, на мою думку, був оптимальний варіант.

Молдова - країна сонця, вина, дивовижних дністровських берегів, привітних і доброзичливих людей. Такою вона стала для мене та Ані.

Перед самим кордоном нас підловив дощ. Ми ж на той момент зовсім не були готові до "мокрої поїздки". Назріла гостра потреба зупинитись та переодягнутись, щоб не промокнути, - попереду ще була довга дорога. Ставати під дощем не довелось, бо якраз під'їхали до міні-супермаркету-кафе. Там під навісом і перечекали негоду та відповідно одягнулись. Попили чайку та трохи побалакали з власником. Мужик вроді нічо, але коли дізнався куди ми їдемо, то почав досить негативно висловлюватись про молдован, мовляв усі вони "цигани" і нічого доброго у них немає. На цьому, будь яке бажання продовжувати розмову у мене пропало.

Кордон переїхали швидко. Коли ти мотоциклом, то в черзі не треба стояти - ще один з багатьох плюсів двоколісних подорожей.

На обід зупинились в м.Ліпкани. Там же й поміняв першу порцію доларів на молдовські леї. До речі, вони дуже вже якісь не звично маленькі гроші, як сказала Аня, "іграшкові".  Якщо пам'ятаєте наші купоно-карбованці 90-х, то вони чимось схожі
Дві години обіду минули дуже швидко - треба їхати далі. А задниця ще не зовсім отямилась від тих вібруючих 200 км, що позаду.

Наступна зупинка була біля сливових садів. Ну не міг я таке просто проїхати.

Ночувати хотів поблизу села Кобань (найбільш рання документально підтверджена місцевість на території Молдови), біля Пруту. Але не так сталось як гадалось. Їхали туди несподівано довго, правду кажучи, "трохи" блудили.
Отут прийшлось розвернутись і вертатися назад кілометрів 15.
Потім вирішили зрізати через кар'єр.




Уже вечоріло, ми добряче втомились, мотоцикл почав "подавати сигнали", що хоче охолонути, а ночівлею і не пахло. Хоча ніхто особливо не скаржився, все йшло по "основному плану" : ми були в дорозі, постійно бачили нові чудові місця, зустрічали нових чудових людей... життя відкривало свої обійми.


Нарешті здається добрались. Насторожило немаленьке здивування місцевих, коли ми питали як під'їхати ближче до річки, щоб переночувати там. Перших кілька відповідей були на стільки невнятними, що взагалі закрадались сумніви про наявність Пруту в цих краях, або якщо він і є то місцеві чомусь туди зовсім не ходять. Але врешті, один хлопець дохідливо описав як нам доїхати до заповітної цілі.
І от, видно зарослу деревами долину річки. Спускаємось. Біля дороги стоїть одинокий будиночок. Ґазда останнього відкриває нам завісу таємничості довкола річки (і як я раніше про це не подумав!): Прут проходить по кордоні з Румунією, і весь берег є закритим для вільного доступу, прикордонна зона. Спускатись далі він нам не порадив, якщо, звичайно, не хочемо ночувати в теплому приміщенні прикордонного пункту.

Сонце вже сідає, а ми посеред дороги, недосяжна бажана річка на відстані 200 метрів. Так хотілось скупатись і змити пилюку, що осіла на тіло за 300 з лишнім кілометрів. Але, вибір був невеликий. Намет поставили між територією закинутої школи та соняшниковим полем.
Не так ми уявляли першу ночівлю, але все було настільки неочікуваним, що ми просто не мали коли розчаровуватись і насолоджувались тим що відбувалось. Бутилочка молдовського вина ще більше прикрасила вечір. Я навіть забув тоді про фотоапарат, який би міг зберегти для історії шикарну вечерю при свічках на фоні багряного неба над соняшниковим полем.

Перед самим сном згадував минулий день. Згадував людей які нам зустрічались: власник магазину-кафе, в якому ми ховались від дощу, був неправий, ой як неправий.

Новий день, нові дороги. Спершу поїхали до так званих "Порогів Прута" - одна з цікавих пам'яток природи в країні: ланцюг порогів, унікальне в Європі явище. Дослідники назвали його ланцюгом коралових рифів, місцеві жителі називають його «ціглее». Незважаючи на те, що ланцюг рифів місцями значно роздроблений, він досі є єдиним організмом, протяжністю близько 200 км. Ці бессарабські рифи мають те ж походження, що і великий кораловий ланцюг Австралії. Відмінність полягає в тому, що австралійські рифи майже повністю знаходяться під водою, а ці знаходяться на суші та досягають ста метрів у висоту.





Дороги, дороги... Око радували безкраї поля соняшника, яблук, винограду, траплялись засіяні кавунами, перцем та ін. Дуже багато насаджень грецьких горіхів повз дороги. Думаю говорити про те, що ми наїдалися всього, що бачили очі і чого бажала душа не треба. Особливо "важким" був випадок з виноградниками. На жаль, ми так мало можемо з'їсти :).

Сонце пекло нестерпно, жарке повітря було повне виноградного аромату, здавалось, що п'янів від самого дихання.

Тут ми з Анею об'їдалися кавуном та виноградом, а мотоцикл був "несказанно радий" чистим свічкам.


Кишинів виявився набагато більшим ніж я собі думав. Не мав уявлення куди їхати і де ночувати. Але як тільки в'їхали в місто, доля і цього разу принесла хорошу людину: нею виявився Гєна Філософ. Цей чолов'яга, мало того, що порадив куди їхати, та ще й супроводжував до самого входу в готель, що підходив нам майже по всім параметрам (ціна трохи кусалась, але нам вже було не до таких дрібних вагань, хотілось в душ і на ліжко).

Не знаю, мабуть я перегрівся в той день на сонці, так само як і Буцефал. Дуже шкодую що не сфотографувався з Гєною Філософом. Навіть якось не сповна оцінив його вдосконаленого BMW GS 1200 обліпленого наклейками з усього світу. Моїх жарених мозгів вистачило тільки на те, щоб від душі подякувати йому за таку потрібну допомогу.

Уже будучи дома, після повернення з Молдавії, я взнав більше про нашого рятівника. Гєна не просто байкер зі стажем, він пару років тому, самостійно здійснив кругосвітню подорож на мотоциклі. Ось ТУТ детальніше. Не буду про нього багато говорити, краще почитайте його блог, моя вам порада. Коротко: крутий мужик, який знає чого хоче від життя і бере це. Він надихнув мене на те, про що поки боюсь в голос говорити.

Після довгоочікуваного душу та легкого перекусу, пішли гуляти центром. Нам все подобалось, і скоріш за все не тому, що місто якесь особливе, а тому що нам просто все подобалось. Коли ти робиш те що хочеш, то все довкола набуває рис прекрасного.



А це знаменитий Штефан чел Маре - найвідоміший правитель молдовських земель, який багато десятків років підтримував незалежність свого народу. Він усюди. Мабуть, ми не бачили міста в якому б не було йому пам'ятника, він, здається, на усіх грошових одиницях, на картинах, в назвах вулиць... та усюди.

Тут ми жили.

При першому плануванні поїздки хотів з столиці Молдови поїхати в низ до самої Затоки, поплескатись в морі кілька днів а потім на Одесу і вернутись назад в Бессарабію відвідавши Придністров'я. Але так сталось, що довелось скоротити час поїздки на кілька днів.


Виїхали з Кишиньова самостійно і за першим разом. В уяві вже малювались винні погреби Кріково, одні з найбільших природних підвалів в світі. Це унікальне підземне винне місто, в якому є свої вулиці, названі іменами відомих марок вина, по яких їздять автомобілі та екскурсійні автобуси. Галереї, в яких виробляється і зберігається вино, тягнуться на 39 км. Всього колекція вин налічує приблизно 1,2 мільйона екземплярів.
 


Але всьому свій час і своє місце. Цього разу не судилось. Як я не вмовляв дівчину на касі, як не намагався підкупити - нічого не вийшло, усі екскурсійні автобуси на той день були переповнені. Виявляється народ записується за кілька днів наперед. Була ще можливість їхати своїм транспортом по винних підвалах, але і тут не повезло - можна тільки на автомобілях, мотоциклам в'їзд заборонено. Це напевне був єдиний мінус, якщо так можна сказати, подорожі мотоциклом.

Розчарування довгим не було. Обід в Кріковському ресторані підняв настрій, а вітер дороги остаточно розвіяв усі дурні думки.




Попереду нас чекав Старий Орхей і Ципово.Обидва місця знамениті своїми скельними монастирями.

Територія цих поселень була ідеальною для життя монахів в ранньому християнському суспільстві, оскільки була ізольована від зовнішнього світу. Коли християни прийшли на цю землю, скоріш за все, що в скелях вже були печери, висічені древніми племенамиХристиянські монахи використовували та розширювали вже існуючі печери і висікали нові. Вони, так би мовити, «вторгалися в камінь», щоб «стати незворушною скелею». 


Діючий монастир (церква з двором) в Старому Орхеї виглядає як райський квітучий куточок на випаленому сонцем хребті, що омивається річкою Реут.





Коли до Ципово залишилось з десяток-другий кілометрів, повітря наповнилося приємним незвичним ароматом. З кожною сотнею метрів запах ставав все сильнішим. Врешті зупинився, коли здавалось уже майже відкушував і ковтав шматки повітря наповненого сильним запахом схожим на корицю.
За кущами, насадженими вздовж дороги, виявив величезне лавандове поле. Якби ми їхали на пару місяців раніше, в період цвітіння, то бачили б його фіолетовим.
В Ципово, що розкинулось на березі Дністра, приїхали вже під вечір. До наших пошуків місця ночівлі долучився Сергій, місцевий хлопець який чудово володів російською і досить нормально українською мовами (з його слів, має багато друзів в Україні, і бував в Києво-Печерській лаврі). На скільки я зрозумів, то він живе при монастирі, хоча не є монахом. Його доброта була очевидною з самого початку, він явно хотів пару лей на випивку. Сергій дуже активно нам пропонував розбити місце стоянки на горбі біля самого села, правда з чудовим видом на долину Дністра. Він навіть наполягав, оскільки до самої річки треба спускатись крутим серпантином, що було небезпечно через мокру ґрунтову дорогу (недавно пройшов невеликий дощ). Але, як на мене, то основною його ціллю було "поселити" нас по-ближче до себе :).
Розпитавши Сергія про місцеві "достопримечательности", гарно подякував йому і дав 30 лей, останнє значно більше задовольнило його.

Закупили продукти, і після недовгих вагань, одноголосним рішенням, почали спуск до річки. Вже на третьому крутому повороті, попавши переднім колесом в яму, мотоцикл різко завалився на бік. Кам'яниста дорога зробила свою "жорстку справу": залишила пару подряпин на правому боці Буцефала і одну вм'ятину на бензобаку; фотоапарат відмазався зламаним кріпленням об'єктиву; а ми з Анею отримали величезні синяки на правих ягодицях і стегнах, трохи подряпали руки і Аня надламала ніготь. Падіння було достатньо вдалим, враховуючи, що в 3-х метрах з ліва був крутий кам'янистий спуск, майже обрив, з шипшиновими зарослями.

Далі до самого низу, а це ще зо 5 "прольотів" серпантину, доїхали вже без пригод, правда довелось попотіти. Розклали намет, зализали рани, розпалили вогонь, покупались, повечеряли, посиділи трохи в тиші тай завалились спати.

Отаким був вигляд з палатки рано в ранці.
Наступних два дні ми відпочивали та гуляли околицями.







Прибережні скелі, що прямовисно падають у Дністер, роблять його схили практично неприступними. Напевне тому ці місця стали надійним притулком для давніх племен та згодом монахів-самітників. Напевне купу років пішло на те, щоб в стрімкій скелі висікти безліч просторих приміщень: церква з дзвіницею, келії, трапезна, щаблі й переходи, що зв'язували три рівні найбільшого скельного монастиря Центральної Європи.

Історія Циповского монастиря оточена безліччю дивних переказів, а іноді таємничих і навіть містичних легенд. Вже багато років сюди з'їзджаються біоенергетики, уфологи, езотерики та просто любителі чудес. Одна з легенд говорить, що в давнину в гроті місцевого водоспаду був похований міфічний старогрецький співець Орфей.
Заповідні місця Ципово вважаються такими, що зв'язують енергетику Землі та Космосу, їх порівнюють з Тибетом. Стверджують, що тут знайшли кілька "тимчасових квадратів", де застигають стрілки годинника. Біорамки екстрасенсів вказують на сильні енергетичні потоки. Прості люди часто розповідають про загадкові явищавидіння. Вважається, що молитва на території скельного монастиря прискорює духовне вдосконалення людини.
Одне з найцікавішого те, що за переказами тут жили ясновидці монахи-вовки, тобто перевертні, які вирізнялись величезною фізичною силою і неймовірною здатністю до ясновидіння. Дехто вважає, що тут знаходяться двері та мости в інші паралельні світи.














На протязі багатьох тисяч років люди шукали в цих землях силу, знання і свободу. Ні у мене ні у Ані не було якихось особливих цілей коли ми їхали сюди. Але зібравши до купи красу природи, незвичну скельну архітектуру та спокій, що ми там знайшли, можемо впевнено заявити, що   Ципово - одне з найкращих місць на землі (з тих, де нам наразі доводилось бувати).





За всю поїздку ми бачили просто неймовірну кількість колодязів повз дорогу і не тільки. От до прикладу по серед поля.


Наступним було село Сахарна - ще одне культове місце. Перечекавши обіднє "пекло" в холодочку на березі озерця, що примикало до Дністра, ми пішли на пошуки чогось нового. Тут так само, як і в попередніх двох місцях, є скельний монастир.











Цікавої "давнини" виявилось значно менше, все більш впорядковано і цивілізовано, я б сказав, поставлено на "релігійний конвеєр". Але це не в змозі було зменшити мій захват від купання під основним водоспадом однойменної річки Сахарна.

Вода була настільки приємною, мова йде не тільки про її фізичний вплив на тіло, що я просто на-просто не хотів звідти іти. Я заставляв себе періодично відходити з під життєдайного струменя, щоб дати змогу іншим людям відчути ту неймовірну глибину, пронизуючий до серцевини кісток потік життя, спокою та благодаті.

В Сахарні на довго не затримувались, до темна мали ще доїхати в Сороку, що стала нашим останнім пунктом молдовської частини подорожі. Романтика дороги це звичайно файно, але наступають моменти коли немає нічого солодшого ніж прийняти душ і лягти на нормальне ліжко в готелі... перед цим бажано смачно повечеряти з пивом :)

А таким був сніданок
Після сніданку пішли на пошуки фортеці, власне заради якої туди і приїхали.









При її створенні майстри поклали в основу своїх розрахунків вищий закон гармонії - "золоте січення", що зробило фортецю унікальним спорудженням серед пам'яток оборонної архітектури Європи. Правда, зовні вона виглядає дуже маленькою, якоюсь зовсім не військовою спорудою, відповідно і настрій був веселий та дитячий.

Але попри таке наше сприйняття, фортеця в Сороках є національною гордістю Молдови, її зображення присутнє на грошах і в паспорті. Приємно здивувало те, що вхід в фортецю та усі зали є абсолютно безкоштовним.

Дорогою на Україну думав про те, як добре мати таких чудових сусідів, до яких хочеться повернутись знову.

Останню ніч поїздки планував провести на берегах Дністровського водосховища Бакота. Але так само як і в першу ніч, нас чекало чимале здивування. Міст, через який мені намалював маршрут "гуглмапс" виявився віртуальним, тобто його не було. Але дізнались ми це тільки тоді коли під'їхали уже в притул до місця "переправи". До найближчого реального мосту було принаймні 2 години шляху в одну сторону - це ми собі не могли дозволити, уже вечоріло і сили вичерпувались. Залишалось просто їхати до Дністра і ночувати де прийдеться.

Зупинились купити продуктів в с.Іванівці, але поїхати далі не вдалось...щось сталось з заднім колесом: було схоже на те, що обірвалась накладка тормозної колодки. Варіанти подальшого розвитку подій виглядали зовсім не втішними. Стоїмо посеред села, до Дністра 15-20 км, вечоріє. Крім того, що колесо майже не крутилось, скрегіт при цьому був страшний. Після кількох важких "в ручну" обертів заднього колеса, помітив що воно поступово починає крутитись легше. Як не шкода було Буцефала, але техніка є технікою і вона призначена слугувати людині а не навпаки. Оцінивши ситуацію, вирішив поволі їхати далі, а там що буде... Приємно було помічати, що поступово колесо крутилось все вільніше і вільніше. Як виявилось згодом, причиною був дрібний камінець який залетів в щілину серцевини колеса, поступово він розтерся в порошок і вилетів.

Гарний вечір на березі Дністра затьмарювався напруженістю - видно ми обоє надто втомились того дня, як фізично так і морально.
 

З ранку довелось швидко пакувати речі, бо все йшло до конкретного дощу. Виїхали коли вже моросіло. Останні пару сотень кілометрів додому були мокрими та холодними. Найбільше того дня мене потішили гарячі баварські сосиски з чорною булкою :)

Завершилось все звичним суперечливим відчуттям: радості від того, що ти нарешті дома і смутку від того, що подорож закінчилась.

8 коментарів:

  1. Класна стаття, дуже сподобалось читати, цікаво... фотографії просто супер.
    дякую.

    ВідповістиВидалити
  2. Яскрава подорож, цікава розповідь, гарні ви!:)

    "Жизнь - прекраснейшая из выдумок природы":)

    ВідповістиВидалити
  3. Супер. Нарешті написав, Володя.
    Цікаво для себе, що з речей знадобилось в таку дорогу.
    Оля

    ВідповістиВидалити
  4. Оля, при готуванні до поїздки відштовхувався від походів в гори.
    Тобто, брав все потрібне для того щоб безпечно і комфортно жити кілька днів (їсти, спати) на природі. Що потрібно брати в гори ти і без мене знаєш :)
    Плюс те, що стосується безпосередньо мотоцикла: набір ключів (майже від усього), запасні камери, ремкомплект, насос, запасні лампочки, свічки, пшикалка змазка до ланца.
    Ну і одяг мотоциклетний з захистами.
    Більша половина не знадобилась, але ніколи не знаєш що і коли стане вкрай необхідне.

    ВідповістиВидалити
  5. Щодо мотоцикла: нічого поки що не маю , ні ремкомлекта, ні камер, лампочок, решти запасного. А одяг з захистами вже майже весь є. І ще маю бомбезний японський шлем. Потроху обживаюсь. Прийде весна - дасть Бог,все буде.

    ВідповістиВидалити
  6. гарна розповідь сама кілька днів як повернулась з Молдови і Кишиніва))))

    ВідповістиВидалити
  7. Подорожі то файно )) І як тобі Молдова, Оля?

    ВідповістиВидалити

І що ти думаєш з цього приводу?